Розділ 22

З нагоди святкування нової посади Дренга вирішили сьогодні не працювати. Самогон був кепський на смак, але міцний. Я вирішив скористатися цією його властивістю. Випив достатньо, щоб затамувати біль, однак не зловживав: не хотів звалитися на підлогу, як усі решта. Я почекав, поки старий татуньо дійде до потрібної кондиції, і почав його розпитувати.

— Я прийшов здалеку й погано тямлю в місцевих звичаях, але чув, що тутешній правитель Капо Доссія — жорстокий тиран.

— Жорстокий! — прогарчав він і сплюнув на підлогу на підтвердження своїх слів. — Та отруйні скорпіони втікають за його появи. Усім добре відомо, що він поглядом спроможний убити немовля.

Мабуть, так воно й було, але я більше не слухав ці нісенітниці. Очевидно, вдалий час для розпитувань уже минув, тепер із п’яного стариганя не витягнеш жодної корисної інформації. Я роззирнувся в пошуках Дренга й угледів, як він хлище бормотуху з великого кухля. Я видер у свого зброєносця випивку й трусив ним доти, доки не спромігся трохи опам’ятати його.

— Ходімо. Ми вирушаємо. Зараз.

— Вирушаємо?.. — Він часто закліпав, намагаючись сфокусувати на мені погляд, проте це погано вдавалося.

— Ми йдемо у похід.

— А, похід. Я візьму свою ковдру. — Він зупинився, похитуючись, а потім знову глипнув на мене. — А де ваша ковдра? Я її понесу.

— Забрали вороги. Вони забрали все, крім меча та рушниці, які я не випущу з рук, поки серце б’ється у мене в грудях.

— Поки серце б’ється в грудях… Гарно сказано. Добре, я прихоплю ковдру й вам.

Дренг попрямував кудись углиб кімнати й невдовзі повернувся з двома пуховими ковдрами. Його дії супроводжувалися вигуками протесту всієї родини та скаргами жінок на зимову холоднечу. Навіть звичайні речі діставалися селянам нелегко. Треба дістати для Дренга хоч кілька гроутів.

Мій зброєносець виструнчився переді мною з ковдрами, перекинутими через плечі, шкіряною сумкою та зі страшним ножем у дерев’яних піхвах за поясом. Я вийшов надвір, щоб уникнути традиційної сльозливої сцени прощання. Дренг з’явився незабаром, виглядаючи вже тверезішим, і став, похитуючись, біля мене.

— Ведіть, пане.

— Ти покажеш мені дорогу. Я хочу навідати маєток Капо Доссії.

— Ні! Невже ви воюватимете в його війську?

— Це остання річ, яку я будь-коли зроблю. Насправді я волів би воювати проти нього. Він полонив мого друга. Я хочу передати своєму другові невелике повідомлення.

— Небезпечно навіть наближатися до його фортеці!

— Звісно, але я безстрашний. І мені справді треба подати звістку другові. Покажи, будь ласкавий, шлях через ліс. Наразі я не хочу бачити ні самого Капо Доссію, ні його людей.

Зрозуміло, що і Дренг не мав особливого бажання з ними зустрічатися. Він зовсім протверезів, поки вів мене потайними стежками на той бік лісу. Я обережно визирнув на дорогу, що вела до підйомного мосту та входу до фортеці.