Розділ 22

Слон біг швидко. Проте охорона дихала йому в потилицю.

— Бери це та прикрий мене! — гукнув я, вкладаючи руків’я меча в руку Дренга.

Охоронці не бачили мене, поки я не почав стріляти.

Далі все відбувалося дуже швидко. Охорона сповільнилася, хтось навіть упав на землю, прикривши голову руками. Слон біг. Один із переслідувачів майже наздогнав його, намагаючись дістати довгим списом. Він ударив Слона у спину й звалив на землю. Поки біг, я вистрелив іще раз. Наблизившись, перестрибнув через Слона й ударив списоносця прикладом рушниці.

— Вгору на пагорб! — гукнув я, з жахом спостерігаючи, як Слон, залитий зі спини кров’ю, силкується звестися на ноги.

Я вистрелив іще двічі, потім повернувся, щоб допомогти йому. І побачив, що Дренг тримає меча, але ще досі стовбичить на вершині пагорба.

— Ану мерщій спускайся й допоможи йому або, присягаюся, я сам тебе вб’ю! — закричав я, розвертаючись і знову стріляючи.

Я нікого не поранив, але повкладав їх на землю. Слон підвівся, а Дренг, згадавши, що таке чоловіча гідність, чи просто злякавшись моєї погрози, поквапився на допомогу. Постріли свистіли повз нас, тож мені довелося відстрілюватися.

Ми досягли вершини похилого пагорба та сховалися за його гребенем під захистом дерев. Ми з Дренгом майже несли велике тіло Слона, який спотикався й хитався.

Я на мить озирнувся, щоб подивитися, що з його спиною. Невеликий поріз, нічого серйозного. Наші переслідувачі не з’являлися тим часом, як ми продерлися крізь чагарники та досягли лісу.

— Дренгу, виведи нас звідси. Не дай їм нас зловити!

Нас не зловили (сільський хлопчина, Дренг провів у цих лісах усе своє юне життя, тож знав тут кожну стежину), хоч це виявилося нелегко. Ми заледве вишкреблися на високий, укритий травою пагорб з кількома мізерними кущиками на ньому. Дренг розсунув кущі, і ми побачили вхід до невеликої печери.

— Якось я загнав сюди хутрового звіра. Ніхто більше не знає про це місце.

Вхід був низьким, тож довелося попітніти, поки ми проштовхали крізь нього огрядного Слона. Усередині печера розширювалася, і ставало місця, щоб сидіти, проте не зводитися на рівні ноги, — стеля була занизькою. Я взяв ковдру, розстелив її та поклав Слона на бік. Він стогнав. Його обличчя вкривали бруд і синці. Бідолаха, перепало ж йому. Втім, він подивився на мене й усміхнувся:

— Дякую, хлопчику мій. Я знав, що ти будеш там.

— Ти знав? Я сам цього не знав.

— Це дрібниці. Швидше, будь ласка… — Він корчився та стогнав, його тіло підкидало в повітрі від нестерпного болю. Кайдани! Я зовсім забув про них. Зараз вони приймали безперервний сигнал, певну смерть.

Але поспішиш — людей насмішиш. Я погамував занепокоєння, повільно зняв правий черевик, дістав зі сховку відмичку. Нахилився, вставив її — і замок кайданів піддався. Доки відкидав цю штуку геть, біль пронизав мої руки, паралізуючи їх. Слон знепритомнів, важко дихав. Я нічого не міг удіяти, крім сидіти й чекати.

— Ваш меч, — сказав Дренг, передаючи його мені.

— Візьми його на якийсь час, якщо гадаєш із ним упоратись.