Розділ тридцятий

Розділ тридцятий

... 6... 5... шерхотів ліфт. Наближаючись до четвертого поверху, він уповільнив рух, зупиняючись. Девід притягнув до себе Йаель — на той випадок, якщо їм доведеться швидко вискочити. Обоє напружилися, коли двері прочинилися, та дама, одягнена за суворим діловим етикетом, вкотила до ліфта свій багажний візок і навіть не глянула в їхній бік.

Він відчув, що Йаель трохи розслабилася, коли ліфт знову рушив униз. Зненацька Девід натиснув кнопку другого поверху.

— Мало не забув, дорогенька. Я ж домовився з твоїми батьками, що ми зустрічаємося біля їхнього номера.

Йаель кліпнула очима з подиву.

— А... хіба вони не чекають на нас у вестибюлі? — Із цими словами вона вийшла слідом за ним і заговорила знову, тільки-но двері ліфта зачинилися.

— Що це на тебе найшло, дорогенький?

— Мені раптом спало на думку, що Джилліс прийшов не сам. Його напарник може стирчати у вестибюлі.

Йаель примружила очі.

— Слушна здогадка. Спускаймося сходами.

Девід розглядав дороговкази в обох кінцях коридору.

— Не пам'ятаєш, ми повернули ліворуч чи праворуч, коли вчора йшли сходами?

— Праворуч... начебто.

— Тоді ходімо ліворуч. Ці сходи далі від вхідних дверей.

Йаель поправила сумку на плечі.

— Сподіваюся, тут є чорний хід, — сказала вона собі під ніс, і вони рушили до сходів.

Спускалися вони повільно й сторожко. Перш ніж трохи прочинити двері, що вели до вестибюлю на першому поверсі, Девід глибоко вдихнув.

Поки що все нормально. У вестибюлі нікого не було. Ліворуч він помітив іще один коридор, і вони кинулися туди.

Проте коридор виявився нішею, у якій один на одному до самої стелі поскладали стільці, — поруч із дверима з табличкою «Службове приміщення».