Розділ «4»

Того вечора — у багатьох розуміннях найдивнішого в моєму житті — я на зміну заступив о шостій двадцять. У повітрі, здавалося, досі витав слабкий, але тривкий запах паленої плоті. Напевно, то була ілюзія, адже двері блока й комори цілий день були розчинені навстіж, а попередні дві зміни годинами тут усе вишаровували. Але все це не могло обдурити мій ніс. І повечеряти я б теж навряд чи зміг, навіть якби не був переляканий на смерть тим, що на нас чекало того вечора.

Брутал зайшов у блок за чверть сьома, Дін — за десять хвилин до сьомої. Я спитав Діна, чи не сходить він у лазарет, по електрогрілку для мене, бо я, здається, потягнув уночі спину, коли переносив тіло Делакруа до тунелю. Дін відповів, що сходить із радістю. По-моєму, він навіть хотів мені підморгнути, але стримався.

Гаррі заступив на зміну за три хвилини сьома.

— Вантажівка? — спитав я.

— Там, де ми й говорили.

Поки що все йшло чудово. Далі був незначний період часу, коли ми стояли біля столу чергового, пили каву й ретельно оминали в розмові те, про що всі думали й на що сподівалися: що Персі спізнюється, що Персі може взагалі не прийти. Зважаючи на недоброзичливі відгуки про те, як він виконав страту, це здавалося щонайменше можливим.

Але Персі, вочевидь, дотримувався старої аксіоми про те, що треба знову вилазити на коня, який тебе скинув. Бо о сьомій нуль шість він виник у дверях, променистий у своїй синій уніформі, з пістолетом з одного боку та пекановим кийком у жалюгідному вручну зробленому чохлі — з іншого. Він пробив картку обліку робочого часу і сторожко подивився на нас усіх (крім Діна, бо той ще не повернувся з лазарету).

— Стартер не крутив, — сказав він. — Довелося корбою.

— О-о, — протягнув Гаррі. — Бідолашечка.

— То сидів би вдома, поремонтував те кляте відро з гайками, — лагідно промовив Брутал. — Нам би не хотілося, щоб ти руку потягнув, правда, хлопці?

— Ага, ще й як би хотілося, — огризнувся Персі, але мені здалося, що відносна м’якість голосу Брутала його переконала. І це було добре. Бо наступні кілька годин нам доведеться балансувати з ним на тонкій грані — бути не надто ворожими, але й не надто доброзичливими. Після минулої ночі йому навіть найменша порція люб’язності видаватиметься підозрілою. Заскочити його без щита нам не вдасться, ми всі це розуміли, але я думав, що коли правильно все розіграти, то він трохи послабить захист, і на цьому ми його підловимо. Важливо було робити все швидко, але не менш важливо (принаймні для мене), щоб ніхто не постраждав. Навіть Персі Ветмор.

Дін повернувся і злегка мені кивнув.

— Персі, — сказав я, — хочу, щоб ти пішов у комору й вимив там підлогу. Сходи в тунель також. А потім можеш написати звіт про минулу ніч.

— Оце творча роботка буде, — зауважив Брутал, зачепивши великими пальцями петлі на поясі й дивлячись у стелю.

— Ви, хлопці, веселіші за єблю в церкві, — сказав Персі. Але, поза тим, не протестував. Навіть не вказав на очевидне: що підлогу там того дня вже мили разів зо два. Підозрюю, що він просто зрадів нагоді опинитися подалі від нас.

Я переглянув рапорт попередньої зміни, не побачив нічого тривожного, а потім пройшовся до камери Вортона. Він сидів на ліжку, підібгавши під себе ноги й стискаючи руками щиколотки, і дивився на мене з осяйною ворожою посмішкою.

— Кого я бачу. Великий начальник, — сказав він. — Великий, як життя, і вдвічі страшніший. Начальнику Еджкомб, ви такий довольний, як ота свиня по пузо в гівні. Жінка перед роботою за цюцюрку потягала?

— Як справи, Малюче? — абсолютно спокійно спитав я, і, зачувши це, він просяяв по-справжньому. Посмішка поширшала, і трохи ворожості з неї випарувалося.

— Бляха! — вигукнув він. — Хоч раз мене пра’льно назвав! Шо це з вами, начальнику Еджкомб? Заболів чи шо?