Розділ «ХХXV»

На «Бермудах» минули найближчi два тижнi. Сергiй вставав зранку, заводив машину i починав об'їзд довколишнiх угiдь, якi були популярнi серед мисливцiв. Качиний сезон наближався до завершення. Вiдкрився пушний та на копитних, тому все менше мисливцiв виїжджало на озера, де крижнi давно позбивалися у великi зграї, трималися на чистоводдi далеко вiд берега, а лiтали високо, за межами досяжностi пострiлу.

Сергiй їздив i скуповував у поодиноких щасливцiв дичину. На нього дивилися як на причумленого, але дехто все-таки продавав. I тодi я брав чергову качку, пробирався на болото i, вистрiливши угору, кидав її на плесо.

Джай з'являвся миттєво. Кидався у воду, плив, розшукував здобич i, забравши її, тiкав до свого сховища. Душа моя десь у глибинi протестувала через розумiння, що я таким чином псую елiтного пса, ставлячи хрест на його подальшiй мисливськiй кар'єрi. Напевно, вiн тепер нiколи не позбудеться дурної звички роздирати дичину, але хiба ж був час цим перейматися?

Щоразу крижень падав ближче i ближче до мене. Я вже бачив залиплий реп'яхами хвiст, що емоцiйно мотилявся з боку в бiк. Бачив мене i Джай. Час вiд часу вiн пiдносив голову i дивився на мене, а потiм продовжував шукати здобич, тепер вже у бур'янах, на сухому.

А я не мовчав. Говорив до нього спокiйним та лагiдним голосом, називаючи на iм'я. I знав, що за кiлька днiв обовязково триматиму його у руках, якщо не станеться чогось непередбаченого.

Того дня я просто не мав що йому кинути, а наше болото качки давно вже оминали. Джай прийшов зразу, звикнувши до цiєї години. По звуках у заростях я вiдчував його присутнiсть. Стреливши угору, я кинув неподалiк вiд себе дровиняку. Почувши, як зашелестiло i гупнуло, пес кинувся на пошуки. Як близько вiн був тепер!

— Джай! Тут, розумнику… Шукай!

Зробивши кiлька крокiв до нього, я витяг з пакета котлету. Який же культурний пес не знає, що це таке? Щоправда котлета була магазинна i вiдсоткiв на вiсiмдесят складалася з сої та ароматизаторiв. Його нiздрi ловили знайомий запах, але острах ще був великим, i Джай не пiдходив. Я простяг руку з їжею i присiв. Джай робив маленькi обережнi кроки, наближаючись до мене. Зараз я вже мiг би дотягтися до нього рукою.

— Джай, ну…

Намагаючись не робити рiзких рухiв, розламав котлету i дав йому половину. Вiн взяв її обережно, витягаючи шию, наскiльки це було можливо. Другий шматок пiшов смiливiше. Я вiдсунувся i пес змушений був переступити ще раз. Тепер вже вiн стояв зовсiм поруч.

Я торкнувся його зваляної шерстi. У що мiг перетворитися розкiшний шотландський сетер! Джай вiдскакував, ховаючи хвоста пiд живiт, але пiдходив знову i давав себе гладити, навiть чухати пiд вухами. Вiн звик до мене.

На «ранчо Венцеля» ми повернулися удвох. Дорогою Джай час вiд часу сiдав, вiдмовлявся iти. I тодi я гладив його, давав шматочок iз запасiв, говорив до нього лагiдно. Пес пiдводився i рушав за мною. I вже там, побачивши цивiлiзацiю, своїх дворових родичiв i загальну радiсть та здивування, Джай притисся до моїх нiг. Вiн зрозумiв, що знайде бiля них захист i спокiй.

I не диво, що перше, чого схотiлося менi у цiй ситуацiї — зателефонувати Оленi. Одразу ж. Хоч як крути, це був мiй черговий великий, навiть величезний успiх у справi: не логiчний висновок, не вдала версiя, а той, який мiг побачити кожен! Я тримав у руках Чумакового пса. I хлопцi одразу ж взялися до прочiсування мiсцевостi.

Я не зателефонував. Посадив Джая на заднє сидiння i поїхав до Вишгорода. Нехай це стане сюрпризом.