Розділ «36»

Лавник послав подалі водіїв і охоронників, сів за кермо, завів джип. Вибіг з машини:

— Якщо хтось з вас дозволить собі зрушити з місця або організувати за мною стеження, цей хтось — мертвяк! — застеріг. І помчав, як попечений.

Пригнав на проспект Свободи. Зупинився, де не можна. Підійшов утомлений міліціонер. Наймолодший. До таких дорогих авто посилають наймолодших, хай вигрібають. І загартовуються.

Ярема Сильвестрович механічно показав посвідчення. І забув про міліціонера.

— І що? — необачно вимовив страж дорожнього руху.

— Бог свідок, що я тебе не хотів чіпати, — сказав уголос Лавник. Висунув голову з машини і крикнув до міліціонера, що спідлоба спостерігав за ними. — Забери його! Не бачиш, що напарникові зле! Бігом!..

Міліціонер прибіг і побачив, як його молодший друг сповзає по дорогому авто на асфальт. Лавник ще раз козирнув посвідченням і застеріг:

— Якщо ще раз хворі працюватимуть на дорозі, будуть... проблеми... Передай начальству...

Перед авто судді зупинилася машина з потрібними номерами. Із затемненого, ледь відкритого вікна висунувся чорний палець і поманив за собою. Ярема Сильвестрович не любив такого жесту, щоб кликали, як дітвака, але покірно рушив за машиною, не пропустивши дорогого жіночого «мерседеса». Жінка виявилася тямковитою, різко пригальмувала, чим уникнула зіткнення. Лавник був винен і того не приховував. Він поблимав аварійкою на знак вдячності, проте водійці цього було мало. Вона висунула голову з вікна і нагородила суддю такими «компліментами», від яких не встоїть ніщо... Лавник не був забобонним, але на всяк випадок прикрив їй рота. Він зловив її енергію і уявив результат. Гримаса, що зображала прокльони, так і застигла на обличчі колишньої красуні. Її лице було паралізоване. Хоча Ярема Сильвестрович спішив, він вийшов з авто. Під божевілля нетерплячих клаксонів він підійшов до панянки і мовив:

— Я — борець за справедливість. Так, як ви зараз виглядаєте, — жінка глянула в дзеркало і розплакалась, — справедливо... До побачення... Ні, з вами побачення не хочу. Поспішив, вибачте, — знущався. — Знаю, як вам допомогти, але не скажу, бо це козир мого ворога. Бувайте... Ну, ви розумієте, що ви вже такого... давно заслужили... Бай...

Справедливість завжди жорстока. Він теж заслужив жорстокої справедливості, чого кривити душею, обдурювати себе, він же справедливий?.. Але поки що він живий і сильний... Найбільша справедливість для тіла — смерть. Для душі — цього він ще достеменно не знає, слава Богу...

Виїхали за місто. Машини супроводу вже тричі змінювалися. Дивні, він сам-один, чого його боятися?.. Він спокійний, а вони — як невротики... І до таких звертатися за допомогою?.. Нехай... Це частина вчителевого заповіту. Значить, так треба... А взагалі-то, як бояться, то добре... Чим більше людей тебе бояться, тим ти сильніший.

Треба ж — приїхали в ресторан Зоряни. Збіг чи... чи, не дай Боже, шантажуватимуть?.. Лавник пожалкував, що наказав залишитись удома охоронцям... Не тому, що переживав за свою безпеку. Його безпека в його надійних руках. Боявся за кохану. Всі проблеми вирішуються. Без проблем. Однак якщо хоч якась загроза буде Зоряні — він пожертвує вічністю... Він вичавить із себе всю силу, щоб захистити її. Всі згинуть, але вона житиме. І нехай вчитель зі своєю переселеною душею вибачить... Бо Ярема, коли підписувався на пропозицію вчителя, ще не знав, що життя його має цінність лишень із жінкою-мрією... Без неї — хай усе йде прахом. Нічого не потрібно. Все це вже мав десятиліттями — і що?.. Нічого. Звечора якісне спиртне, смачна закуска, штучні дівчата, батарейками для яких є гроші, а зарядкою — алкоголь... Бодун зранку... І... звечора те ж саме... Лавнику було легше, його відновлював учитель, мав секрети. Проте казав, що жити, як усі — мусить... Бували моменти, що Ярему вже нудило від тіл з обкладинок журналу, він хотів притулитися до своєї розтовстілої від неуваги дружини, відчути її щирість... Але на неї сил не вистачало... З часом дружина стала чужою, що нормально... Гірше, якби прикидалася рідною... Тому він і залишив їй купу майна та бізнес — заслужила. Все-таки молодість він їй згубив. А рахунки в банку все одно їй молодості не замінять... Ну, купить штучного коханця, але ж не притулиться до нього... Як він до Зоряни... Зоряна — сенс його життя... Але спочатку треба вирішити зі «справедливістю»...

Беззмістовне роздумування, якого Ярему так учив учитель, завжди приносило найкращі плоди. Потік думок — це неперевершений ключ. Тільки вчасно треба підставити під нього щілину. Щоб увійшов, пововтузився і відчинив... Завдяки потоку думок Лавник виходив напряму на правильне рішення безліч разів. Причому рішення він не знав, рішення він відчував...

Підійшов чоловік у масці і постукав у куленепробивне скло. Не дивлячись на Лавника, чоловік прогримів:

— Ми працюємо таємно. В масках. Тому прошу... — він простягнув маску. Суддя ледь відчинив вікно. Незнайомець відвернувся.

— Я не ховаюся від людей, яким довіряю, — відповів Лавник.

— Мусите. Такі наші правила. Думаю, вчитель вас попереджав...

При згадці про вчителя Ярема Сильвестрович вирішив не пручатися. Він усе має завдяки йому, його друзів теж мусить шанувати. Навіщо йому проблеми на рівному місці? Маска — так маска. Нехай...