Розділ «36»

— Одягну, — погодився. — Де будемо балакати?

— Я проведу, — гримнув чолов'яга озираючись, бо маска не давала очам непомітно сканувати ситуацію...

Ярема Сильвестрович вийшов з машини в масці. На диво, було дуже зручно... «Значить, роблю не те, що треба...» — подумав суддя. Пішов за незнайомцем. Упевнено, не боявся нічого. Лишень відганяв думку про Зоряну... Мало що, може, вони теж уміють читати... Як він Безрукого... Не вірив людям давно. За допомогою до «типів у масках», які були першими у короткому списку друзів, звернувся лишень тому, що їх рекомендував учитель. А він не міг просто кому-небудь віддати в руки справу всього свого життя. Хоча правильніше — всіх своїх життів...

Коли суддя вже готовий був зникнути за дверима з суперечливою табличкою «ВХОДУ НЕМАЄ», глипнув на своє авто. Нічого особливого, просто номери були не його...

Спускалися вузьким заокругленим коридором униз. Сходинки були викладені з каменю. На стінах горіли смолоскипи — як у кіно. Ставало цікаво. Наївна така стіна відділяла одне життя від іншого. З одного боку — сучасний ресторан, музика, прогрес, з іншого — гнітючий коридор, смолоскипи, таємниця... Лавник не боявся чужих таємниць, вони йому нешкідливі. Він переживав, щоб чужі не дізналися його таємниць — як не крути, їх у судді назбиралось чимало, починаючи з босоногої юності...

Приміщення, у яке йому завбачливо прочинив двері здоровань у масці з густими чорними бровами, що якимсь дивом вціліли від язиків смолоскипів, було у формі шестигранника. Посередині такий же шестигранний кам'яний стіл, з кожної сторони — кам'яні лави. Сидіти на них мало би бути холодно. Паралельно дверям палахкотів величезний камін, над яким загрозливо відкрила пащу голова розгніваного чимось кам'яного лева. Решта стін були розписані картинами — всюди боротьба і кров. Натяк на те, що життя — боротьба, і що переможцем можна стати лише тоді, коли проливається кров, уміло підкреслювали ці ж смолоскипи, що періодично харчали від захланного вдихання кисню. Стеля була непроглядною прірвою. Без найменшого натяку на висоту. У приміщенні було порожньо. За Лавником скрипнули двері і глухо гепнули, попереджаючи, що зачинилися до кінця.

Розум натякнув судді, що Ярему Сильвестровича заманили у пастку. Безсмертна душа Яреми Сильвестровича натякнула через інтуїцію, що все гаразд. Лавник дійсно почував себе у повній безпеці, хоча виглядало зовсім інакше.

Скрипнула стіна з каміном і дала тріщину. З неї вийшов середнього зросту чоловік з пивним животом і в масці. В руці він тримав дві подушки. Привітався за руку з суддею. Подав подушку.

— Без неї можна застудитись, — сказав. Голос його був дзвінкий, на слух — молодий. І приємний.

— Для чого такі конспірації? — запитав Лавник, змахнувши рукою, як вправний древній актор, своїм викрутасом охопивши кімнату і закінчуючи маскою на власному обличчі, яка, до речі, пахла чомусь слідчим Лизуном.

— Для того, щоб передчасно не вмерти, — дзвінкоголосий був відвертим. — А якщо вже судилося померти у каторжних муках, — додав, — то щоб не мучило сумління, що когось зрадив...

— Я не боюся смерті, — уп'явшись масці в очі, сказав суддя. Маска якусь мить вагалася, чи варто бути відвертою.

— Зате я боюся. У мене одне життя. На відміну від інших. І в рідних моїх теж одне життя. Тому...

— Гаразд. Більше питань з безпеки немає... — дозволив перервати собі пояснення незнайомця Лавник.

— Чудесно. Тим паче, що є купа нез'ясованих до кінця інших деталей.

— Отож бо... — підкреслено підняв вказівного пальця Ярема Сильвестрович і одразу ж додав: — Гроші перераховано на ваш рахунок. Всі. Згідно з домовленістю...

— Знаю, вже прийшли... — відповіла маска. — Інакше ми б тут не сиділи.

— А результат?.. — запитав суддя.

— Всі папери, знайдені в машині, плюс все можливе поза нею, що могло б повилітати з авто під час аварії, ретельно зібрано до приїзду міліції, спаковано й передано вам, як домовлялися.

— Там немає того, що мені потрібно! — вигукнув Лавник.