Розділ «9. Трансплантація і алопластика»

Для розвитку клінічної трансплантології найбільш значимими були розробка А.Саггеl судинного шва і техніки трансплантації нирки, роботи І. Мечнікова з трансплантаційної імунології, дослідження P. Medavar, що довело зв'язок відторгнення трансплантованих органів з імунною системою, розробка В.Деміховим техніки трансплантації різних органів.

Уперше трансплантація нирки в клініці була виконана 3 квітня 1933 року в Україні професором Ю. Вороним. Цю дату вважають початком ери клінічної трансплантології.

Середина і кінець XX ст. були ознаменовані бурхливим розвитком трансплантаційної хірургії. Поліпшення результатів трансплантації нирки, печінки, серця, підшлункової залози було пов'язано з удосконаленням хірургічної техніки, поліпшеною підготовкою хворих до операції (включаючи протектування втрачених функцій за допомогою штучних органів), нагромадженням знань про механізми імунного відторгнення, відкриттям методів оцінки гістосумісності і використанням нових імуносупресивних препаратів селективної дії.

Ці наукові відкриття помітно збільшили терміни функціонування пересаджених органів. Так, 1-річне виживання ниркового трансплантату в даний час перевищує 85-90%, трансплантату печінки – 75%, серця – 85%, підшлункової залози – 70%, легенів і комплексу серце/легені – 70%. Сьогодні багато реципієнтів живуть з пересадженим органом більше 10 і навіть 20 років, досягши стану активно придбаної імунної і фізіологічної толерантності. Якість життя реципієнтів також помітно покращилася. За даними світових реєстрів протягом першого року після трансплантації 25-40% реципієнтів повертаються до праці, 30-50% мають обмежену працездатність, 10-15% займаються домашнім господарством.

Трансплантація вийшла із стадії клінічного експерименту і перетворилася в загальноприйнятий метод лікування багатьох хронічних і деяких гострих захворювань, при яких незворотно порушується функція життєво важливих органів. Якщо в минулі роки результати трансплантації оцінювали з позицій летальності і аналізу ранніх післяопераційних ускладнень, то в даний час усе більш важливими стають віддалені перспективи пацієнтів, які перенесли органну трансплантацію.

ТРАНСПЛАНТАЦІЯ – хірургічне пересадження живих органів, тканин чи клітин від донора реципієнту із збереженням їх функції в організмі реципієнта.

Класифікація

Усі трансплантати (органи, тканини і клітини), що будуть пересаджені в тіло реципієнта, підрозділяють в залежності від місця, у яке вони будуть поміщені і від генетичної близькості донора і реципієнта.

Ортотопічна трансплантація – розміщення органу в топографічно звичайну для нього ділянку (це обов'язково для печінки і серця).

Гетеротопічна трансплантація – пересадження органу у незвичайну для нього анатомічну ділянку (наприклад, нирку поміщають забрюшинно в здухвинну ямку, підшлункову залозу або в клубову ямку або у нижній поверх черевної' порожнини).

Аутотрансплантація – пересадження власного органу пацієнта йому ж самому в іншу анатомічну область (застосовне для нирки, підшлункової залози, кісток з метою фіксації перелому).

Сингенна трансплантація (ізотрансплантація) – трансплантація органів між однояйцевими близнюками.

Алотрансплантація (гомотрансплантація) – трансплантація між генетично різними представниками одного виду (найчастіше застосовують у клінічній практиці).

Ксенотрансплантація (гетеротрансплантація) – трансплантація між особами різних видів. В даний час людині роблять ксеногенну трансплантацію тільки фіксованого, неживого матеріалу, наприклад, клапанів серця від свині.

Основи трансплантаційної імунобіології антигени гістосумісності

Сумісність тканин

Передіснуючі антитіла (специфічна пресенсибілізація)

При селекції, крім визначення фенотипу HLA донора, обов'язково встановити у реципієнта передіснуючи антитіла, яки чинять лімфоцитотоксичну дію. їх наявність свідчить про специфічну пресенсибілізацію реципієнта і істотно впливає на рішення про трансплантацію. Специфічну пресенсибілізацію виявляють у третини людства. Найчастіше це результат гемотрансфузії, вагітності чи раніше проведеної трансплантації.

Передіснуючі антитіла, що специфічні до лімфоцитів конкретного донора, виявляють у лімфоцитотоксичному тесті (лімфоцити донора і сироватка реципієнта) – перехресна проба чи cross-match.