РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вони майже побігли, і люди навколо бігли теж; потім чоловік, який ішов попереду, різко зупинився, і Лідка з розгону налетіла на його спину.

— Дивіться! Там…

На сусідньому даху заверещали. Жінка. Ні, радше дівча, таке саме, як Лідка; і у відповідь Лідка заверещала теж, і заверещала Яна, і хтось іще…

Удар по обличчю привів її до тями.

— Замовкни! Вперед…

Уже повертаючись туди, куди її штовхали, вона встигла помітити те, на що вказували тремтячі пальці панікерів. Помітити, на щастя, боковим зором.

Глефа. Заввишки, мабуть, поверхи в два. Вона пересувалася вертикально. Була мокра. Із млявого рота звисало полотно з рекламного щита, ніби велетенська серветка. «Твоя кава», і усміхнений блондин із чашечкою, над якою здіймається пара…

— Вперед, дурепо!

Гуркіт. Просто з неба спустився гелікоптер, Лідці здалося, що в неї з плечей зірве голову. Зірвався й полетів униз чийсь світлий пуховий берет, а гелікоптер нахилився й уперіщив по чудовиську чергою, в усякому разі, Лідчин кіношний досвід підказував, що це саме черга. Та-та-та… Чудовисько відразу стало вдвічі меншим на зріст.

— Захиснички, — плаксиво сказав хтось за її спиною. — Прийшов ваш час, дітки…

Лідка бігла, високо піднімаючи коліна, боячись спіткнутися об дріт під ногами або складку руберойду. І на бігу згадувала свій давній твір, класі, здається, в третьому, щось про дружбу дівчинки і дальфіна.

Новий залізний місток. Людей на даху ставало все більше, якоїсь миті батько гукнув: «Тимуре!» І Лідка відразу побачила і брата, і маму. Мама погано почувалася. Дихала важко.

Гуркіт гелікоптерів. Новий вихор. Постріли. Черги. Туша гелікоптера, що розвертається над сусідньою вулицею; Лідка зрозуміла, що заздрить, аж чорною заздрістю захлинається до пілотів, яким не треба боятися і штовхатися ліктями, які всемогутні, які літають, красиво захищаючи мирних жителів…

Наступної миті десь позаду, на підходах до моря, гримнув вибух. Червоне небо розквітло ще й дивним багаттям над рештками розбитого гелікоптера; Тимур щось сказав, але Лідка не розчула. Зараз не буде чути навіть найголоснішого крику…

Батько смикнув її за руку.

Знову люк. Сходи донизу. Сходинки чомусь мокрі. Купи сміття — ґудзики, папірці, затоптані рукавички. Запах сечі. Вихід на подвір’я. Газон, витоптаний до глини, упоперек газону лежить, витягнувшись, чоловік у темному плащі.

Батько зупиняється на секунду. Перевертає чоловіка на спину. Йому років шістдесят, обличчя жовте, очі скляні. Мертвий.

Біг продовжувався без жодного слова. Подвір’я, у просвітах арок — та сама вулиця, тепер по ній ішли машини, здається, це відступали частини ЦО. Густо смерділо вихлопними газами.

— Кінець Наріжної, — сказав тато з помітним полегшенням. Мама мовчала, берегла дихання.

Вони вибрались із арки в натовпі інших захеканих біженців. Хтось обганяв їх, хтось, навпаки, відставав. Чоловік у шоломі, що закривав усе обличчя, залаявся й замахав коротким жезлом, указуючи, куди бігти. Інший, у такому самому шоломі, сидів у башті броньовика, що перегородив Наріжну, і за спиною його стояв чорний щільний дим. Вулиця горіла.