РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У кінці травня різко похолоднішало, потім так само різко потепліло. Лідчина голова репалась від болю; саме перед Новим роком, що припадав у цьому циклі на друге червня, на місто впала спека.

У ліцеї продзвенів останній дзвоник. Узагалі останній. Останній у цьому циклі. Подія радісна й сумна водночас; нинішні випускники й випускники минулих років, їхні батьки, брати та сестри казали зворушливі слова на адресу вчителів, яким тепер знову доведеться перекваліфікуватись. Комусь улаштуватись викладачем в інститут чи технікум, а хтось проводитиме роки за репетиторством і роботою вдома, щоб уже в новому циклі, в новому житті влаштуватися вихователем у дитячий комбінат…

Про близький апокаліпсис говорили мало. Малось на увазі, що всіх без винятку випускників чекає щасливе доросле життя; Лідка стояла в загальному натовпі, слухала промови й роздивлялась обличчя.

Обрізані рукави шкільних суконь. Подоли, вкорочені ножицями до найризикованішої, непрактичної довжини. Білі банти на коротеньких стрижках випускниць; на всю молодшу групу не знайдеться й десятка необстрижених, із довгим волоссям, дівчат. Кажуть, так модно…

Найвідчайдушніші хлопчаки перетворили шкільні брюки на шорти і хвацько світять колінами перед лицем педагогів і директора. Їм пробачають — адже така спека, і звучить найостанніший дзвоник, останній у цьому циклі…

Андрієві брюки лишились довгими. Навіть літню теніску він одягати відмовився — навпаки, вибрав сорочку з найдовшими рукавами, з манжетами, що закривали не лише зап’ястя, а й половину долоні. У загальній лаві однолітків він помітно вирізнявся, і не лише одягом.

— А Андрійко який красивий, — сказала Вадькова мама. І пустила сльозу — не через Андрійка, а просто так. Через загальну зворушливість миті.

Лідка мовчала.

Місце їй було радше серед бабусь, аніж серед мам. Більшість розчулених матусь годились їй у доньки; сонячний день не грався в піддавки і відкривав світові сиві корені Лідчиного фарбованого волосся, замазані кремом зморшки, набряклі повіки й кола під очима.

Її впізнавали. З нею привітно вітались. І ще якийсь час тому вона була досить популярною в школі особою; її запрошували на відкриті уроки музики й навіть називали її іменем шкільний ансамбль…

Відтоді, як Лідчин відділ перемістився в будівлю ЦО, галас навколо «музичних здібностей» перестав отримувати поживу. Навпаки — будь-які згадки про нібито перевагу музично обдарованих дітей перед необдарованими однолітками зробилися небажаними й навіть дискримінаційними. Цікавість до музики потроху спадала, і спадала цікавість до Лідії Сотової як до пророка музичної педагогіки.

Вона стояла в загальному натовпі — і дивилась.

На ВСІХ хлопців та дівчат, що вишикувались оце на ліцейському подвір’ї, у Лідчиному відділі заведено було спеціальне досьє. УСІХ було свого часу протестовано на наявність вроджених здібностей до музики. І декому не судилося пережити апокаліпсис — ніхто поки що не знає, кому саме. Усі однаково усміхаються. Усі сподіваються довго жити.

І Андрій. Він також.

А тим часом Маленький Сіренький Чоловічок тягне, відтягує, водить Лідку за ніс. Апокаліпсис може вдарити через півроку, через рік, через місяць, а Андрія досі не внесено до «домовлених списків».

Лідка мружилась, прикриваючись від сонця долонею. Їй було важко довго лишатися на ногах; наливались ступні у вузьких святкових туфлях, боліли коліна, треба було сісти.

— Право останнього дзвоника надається відмінникам навчання, гордості нашого ліцею, учениці десятого «Ж» класу Шепітько Олександрі та учневі десятого «Б» класу Сотову Андрію!

Лідка здригнулась. Андрійко ні про що таке не попереджав.

А, зашепотілись мами однокласників за Лідчиною спиною, то ось чому він так офіційно вдягнувся…