РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Лідо. Вставай! Почалось! Та вставай же!

Який страшний сон, подумала вона й ущипнула себе за руку. Біль був — тупий, але цілком відчутний.

— Почалось, Лідо… Вдягайся. Скоріш.

Кімната запливла червоним. Важке світло пробивалося крізь нещільно закриті завіси.

— Мамо?!

— Підйом! — гаркнув із передпокою батько. — Ніякого рюмсання, ніяких нюнів! За хвилину виходимо…

Здавалося, він навіть радіє. Здавалося, він став вищим на зріст — через те, що він більше не жалюгідний безробітний, який продав за борги все, що тільки можна, а чоловік, батько родини, готовий боротися за життя маленького, довіреного йому прайду.

Шурхотіння ніг, як у підземному переході. Так здалося Лідці зі сну.

— Відійди від вікна!

Вона встигла помітити. Небо нерівномірно підсвічене червоним. Струмочки людей, що витікали з під’їздів і подвір’їв. Заповнена людьми вулиця.

Страх прийшов тільки тепер. Коли вона побачила це рухливе море голів. Текуче людське море.

— Штаб ЦО, — глухо сказав радіоприймач. — Слухати всім. Небезпека з боку моря. Лінія оборони проходить по вулицях Флотській — Попова — Січневому проспекту. Увага… Напрямок евакуації — північний схід, лінія приміської залізничної гілки. Заборонено використовувати транспортні засоби! За використання автомашин у зоні евакуації — розстріл на місці!

М’яко хитнулася підлога. Задеренчав у шафі посуд, захиталися люстри, з підвіконня загриміла ваза. Яна верескнула.

— Тихо! — прикрикнула мама.

Тимур нерозбірливо бубонів собі під ніс.

Над самим дахом пролетів вертоліт. Від гуркоту на мить заклало вуха.

Плутаючись у ременях, Лідка начепила на спину рюкзачок. Із застібкою на грудях, так, щоб за потреби можна було легко позбутися ноші.

Тимур усе бурмотів і бурмотів; Лідка взяла з вішалки шарф. Батько спіймав її руку:

— Не треба… Перевірте, щоб ні в кого на шиї нічого не було. Тимуре, ти мене чуєш, чи ти вже обі…ся?

Лідка здригнулася. Батько зроду не лаявся, тим більше при дітях.