Розділ «ПРОЛОГ»

Усмішка телеведучої була схожа на скибку кавуна. Широка і вимучена.

— …А тепер надходить час вашого улюбленого конкурсу— «Пуп землі»! Асистенти вже роздали гостям у студії лазерні кашкети-указки… Напрямок погляду кожного нашого гостя буде позначений кольоровим лазерним променем! А тепер — увага! До нас ідуть основні учасники конкурсу, вітайте!

Камера ковзнула рядами глядачів, утупилась у хитромудро освітлену конструкцію. Конструкція обернулася навколо своєї осі, являючи глядацькому оку шість темних постатей.

— Ось вони, сьогоднішні герої! Оксана, лаборант! Вікторія, вчитель танців! Олександр, водій! Євген, художник-оформлювач! Ігор, сторож у зоопарку! Юрій, склодув! Панове, займайте свої місця!

Посеред студії височіли шість круглих платформ, оббитих сріблястою фоточутливою тканиною. Шестеро учасників в однакових комбінезонах рушили кожен до свого помосту; усі вони були молоді, років по вісімнадцять, лише одна жінка — з покоління Лідчиних батьків, десь під сорок.

— Ото ганьба, — сказала мама, розглядаючи іще гарну з себе пані.

— Любі гості! — промовив хлопець-ведучий, і підсилений мікрофоном звук перекрив гармидер у залі. — Як ви пам’ятаєте, завдання кожного конкурсанта — привернути до себе загальну увагу на максимально тривалий час! Ваша увага — це лазерні промені з ваших кашкетиків, куди погляд, туди й промінчик! Наші прилади фіксують рівень світла на кожному з конкурсантів! Я попрошу операторів показати приз, який чекає…

— Оце дають, — сказав тато.

— Машину дають, — зітхнула мама.

Призове авто було блискучим і округлим, ніби велетенська ялинкова прикраса.

— Тільки для своїх, напевно, — сказав тато. — Напевно, все підлаштовано.

Мама гмукнула.

— Отже! — продовжував хлопець-ведучий. — Любі учасники, за тридцять секунд прозвучить сигнал до початку! Ваш час — три хвилини! Ви маєте зробити все, щоб на вас дивилися! Ви в рівних умовах — однаковий одяг і жодних аксесуарів, так, саме такі умови конкурсу! Кожен із вас підготував нашій публіці сюрприз! Отже, лишилося п’ять секунд… Три секунди… І… Старт!!!

Лідка мимоволі потяглася вперед. Та таки й було, на що подивитися.

Світло в студії стало яскравішим. Шість темних постатей на мить застигли непорушно; зринула пісня. Співала жінка — чи то лаборантка, чи вчителька танців. Голос був сильний і високий, заледве не вереск; співачка — а вона виявилася тією самою літньою панею — підтанцьовувала на своїй платформі, задираючи ноги вище голови. Ні, лаборантка так не здужає…

На секунду вчительку-співачку засипало, ніби блискітками, цяточками поглядів. Лише на секунду, бо друга пані відразу ж пішла ва-банк — розстебнула блискавку на комбінезоні аж до пупа. Погляди-промінчики заметушились; аби не зрадити сподіванок, пані спритно вислизнула з одягу.

Лазерні промінчики красиво забігали по чорній мереживній білизні.

— Чи не піти б тобі спати, Лідо, — замислено сказав батько.

— Мені вже п’ятнадцять, — звикло відрізала вона.