РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Стояла спека. Над залишками розтрісканого асфальту тремтіло марево; попелища ще пахли димом, і подекуди серед них блукали знахабнілі, сонні мародери.

Будинок перекосився. Мешканцям так і не вдалося повернутись у власні квартири; хтось одержав страховку, а хтось ні. Якщо врахувати, яких утрат зазнали під час апокаліпсису страхові фонди…

У деяких квартирах на власну відповідальність тулилися самосели. Кожного з них змушували підписати папірець, що мешканець, мовляв, попереджений про аварійну небезпеку, і якщо його, мешканця, колись накриє дахом і поховає під руїнами — це його, мешканця, проблеми. Хоче жити — хай перебирається в барак.

Але поки що будинок стояв — без світла і води; на подвір’ї в рядок розмістилися дощані нужники. Усього дев’ять штук; запах стояв відповідний.

Бронзова дошка на фасаді будинку стала чиєюсь здобиччю. Певно, її потягли збиральники кольорових металів. Багато хто тепер промишляє саме збиранням брухту… А що робити?

Лідка сиділа на лавці, що бозна-як збереглася посеред розгромленого подвір’я, і, примруживши очі, дивилась, як метушаться в щілині під каменем червоні жучки-солдатики.

Думок не було. Порожнеча. Марево.

Хтось підійшов з боку під’їзду. Потупцяв поруч; його розношені спортивні туфлі лишали фігурні сліди в рожевуватій, як пудра, пилюці.

— Ти постарішала, — сказав хтось.

Лідка підвела голову. Перед нею стояв сорокарічний Слава Зарудний — щоправда, тепер йому можна було дати всі п’ятдесят.

— Ти теж маєш не найкращий вигляд, — сказала вона через силу.

— Чого тобі треба, Лідо?

— Фотографію, — вона сховала під лавку ноги в тканинних босоніжках. — Батькову фотографію, я знаю, в тебе збереглися фотоплакати.

— А де твоя? — після паузи спитав немолодий дядько, що був колись хлопчиком Славком.

— Згоріла, — коротко відгукнулась Лідка. — Дай.

— Нащо тобі? — спитав Зарудний із раптовою злістю. — Нащо тобі? У тебе стає совісті… після всього, що ти зробила! Після всього… що ви з Рисюком зробили! Ти зрадила батькове ім’я… не раз і не двічі! Спершу ти взяла його собі — брехнею! Потім ти… ви… його ім’ям… усю цю мерзоту! Ви, вбивці… кати… дресирувальники… батьковим іменем… дурки — батьковим іменем! Розстріли — батьковим іменем! Заради світлого майбутнього! Заради безкровного апокаліпсису! А ось подивись тепер… подивися навколо… Що, маєте? Маєте безкровний апокаліпсис? Маєте?!

На всьому подвір’ї, на всій вулиці не було жодної людини, і не було кому обертатись на зірваний голос Зарудного. Не було кому з подивом прислухатись; Лідка скривилась:

— Не кричи.

І додала, почекавши: