РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вони стояли посеред поля. Стояли і сиділи. Лідка сьорбала з бляшаної кружки, а батько, коли вона відверталась, доливав їй у термос свій чай. А Лідка, легкодуха, вдавала, ніби не бачить…

Вони стояли серед поля, а Воріт не було. Ніде. Робилося тепло, на землю летіли куртки і шапки, і светри; повітря над полем тремтіло. З боку пагорбів налітав гарячий вітер.

Лідка сиділа на власній розстеленій куртці. Їй давно хотілося в туалет, але туалету не було, а людей навколо юрмилося, як на центральній площі у свято.

Небо було недоброго, червоно-фіолетового кольору. Ніби синець.

До оголошеної «безпосередньої повітряної загрози» лишалося години дві. За розрахунками хрипкого радіо. А може, значно менше — фіолетове небо вже неодноразово спалахувало, перекреслене слідом від падіння гарячого каменя…

Десь там вивергалися вулкани. Десь підіймалося цунамі. Десь горіла нафта.

Тут, на полі, було тихо й задушливо. Насувала спека. Тимур слідом за іншими хлопцями роздягнувся до пояса, і дарма, бо поверх його рельєфних м’язів здригалася бліда пухирчаста «гусяча шкіра».

— Увага, — стомлено сказав приймач. — Слухати всім. Даних про утворення Воріт не надходило. Увага на Великій Променевій трасі — можлива термічна небезпека з північного заходу…

Натовп навколо заворушився.

— Іти геть…

— Ворота…

— Немає Воріт, ти ж бачиш…

Лідка слухала, заплющивши очі.

Ворота з’являються поблизу людських поселень. Навколо міста їх має бути більше.

Далі — менше.

Але поки що нема ніде.

Ніде.

Танцює смолоскипом хлопець-склодув…

«Термічна загроза з північного заходу…»

Насуває розпечена хмара.