РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вона йшла, запхнувши руки глибоко в кишені куртки.

Було холодно. Знову вогка весна.

Уздовж лавки, відремонтованої, добудованої новими дошками, стояло штук шість дитячих візочків. Із них половина нових. Це ж треба, вже й візочки виробляють, швидко розкрутилися…

— Вітаю, Лідо! — сказала Свєтка з четвертого поверху, рум’яна, незвично розповніла. Її хлопчикові вчора виповнився місяць.

— Вітаю! — Лідка помахала рукою. У рукав відразу ж пірнув холодний вітер; Лідка зіщулилася, знову запхнула руку в кишеню, та так енергійно, що маленька дірочка на внутрішньому шві, що вже розлазився, зробилася більшою.

Дірка в кишені, це ж треба.

Сусідки теревенили, не звертаючи уваги на Лідку. До шістьох молодих матусь підсіла одна матуся потенційна; двійня в неї буде, чи що, але широке пальто ледве сходиться на величезному животі…

На вулиці Лідку наздогнало сонце. Вискочило, як бандит із засідки, зазирнуло в кожний куток, у кожну щілину, висвітило бліді обличчя перехожих — переважно жінок на різних стадіях вагітності. Стрибнуло у візочки — і нове покоління замружилося, скривило червоні личка, найстарші потяглися, звільняючи з-під ковдр короткі руки в крихітних рукавичках…

Лідка підняла голову і глибоко зітхнула.

Як же осточортів запах пелюшок. Уся кухня завішана випраною тканиною. У Тимура дівчинка, Тимурову дружину звуть Саня, і Лідка більш ніж упевнена, що брат познайомився з нею за тиждень до весілля. Тепер Тимур лається з дружиною і, забуваючись, іноді називає її Яною…

Лідка закусила губу. Попленталася далі, дивлячись під ноги.

Янка, Янка. Янка, буркотуха, що вічно відбирала Лідчині іграшки. Лишилася там, у тому циклі. На тій рівнині. Перед тими Воротами. Не вберегли. Усіх — не вберегти…

Думки про Яну майже не завдавали болю. Текли звично. Тимур назвав Яною свою доньку, а у мами, схоже, буде хлопчик. Цікаво, як вона його назве?

Батько останнім часом ну просто-таки розквітнув. Хоч приходить із роботи напівмертвий, та після єдиного погляду на мамин живіт — ну просто весна з людиною, весна і шпаки прилетіли… Як здається Лідці, нічого красивого немає в цих животах. Вони потворні. Ну нехай, от народить мама, і Тимур няньчитиме одночасно доньку і братика.

Вона минула ріг будинку, і вітер подув із новою силою. Лідка підняла плечі, повернулася до вітру спиною, захищаючись від надто дошкульного пориву. Мама не раз натякала, що з маленьким братиком їй знадобиться Лідчина допомога. А Лідка натякала у відповідь, що на неї в цій справі краще не покладатися.

Вона пройшла повз будівництво. І ще одне. І ще один будинок, відбудований іще восени. Новенькі рами, новенький дах, тільки нижні поверхи старі, цегла потемніла від часу й де-не-де закіптюжена.

До літа обіцяють остаточно відбудувати швидкісний трамвай. А поки що доводиться діставатись абияк, хоч на попутних машинах…

Лідка вийшла на перехрестя і підняла руку. Машина зупинилася відразу.

— У центр? Сідай.