РОЗДІЛ ШОСТИЙ

«…Так зване Дзеркало Воріт розташоване чітко між стулками, під незначним кутом — для наочності Ворота можна уявити у вигляді недбало засклених дверей, тільки на місці скла міститься осердя Воріт, об’єкт, який у різний час мав назву „порталу“, „переносу“, „зрізу“, „поглинача“ і т. д. По суті справи, Дзеркало Воріт справді являє собою зріз реальностей, причому зворотний його бік практично не вивчений до сьогодні! Короткочасне перебування всередині Воріт вкидає людський організм у певну подобу анабіозу — слабшає рухова активність, різко падає частота серцевих скорочень, артеріальний тиск, притлумлюються пам’ять, зір, слух… Усі ми, хто хоч раз побував за Воротами, захоплюємося мужністю вчених, які примудрилися в цих умовах проводити експерименти на собі; щодо цього автор рекомендує ознайомитися з такою літературою: О. Ґлостер, „Біологія людини по той бік Воріт“; Е. Фейґельсон, „Деякі аспекти біофізичних процесів в умовах т. зв. розрідженої реальності“… і т. д.

…Ворота сейсмостійкі, здатні витримати значні механічні навантаження — проте існують, як видно, чинники, що виводять із ладу механізм Дзеркала. Не можна переоцінити значення так званих артефактних Воріт, тобто Воріт, які з певних причин перестали виконувати свою функцію. (Див. Тернов Ю., „Артефактні Ворота“.) Ворота з пошкодженим Дзеркалом схожі на порожню оболонку — кам’яний портал продовжує стояти й під час і після апокаліпсису, однак це не більш ніж архітектурна споруда, не здатна виконувати функцію ПЕРЕХОДУ, яка, однак, дозволяє науковцям у спокійних умовах проводити свої вимірювання. На жаль для дослідників (і на щастя для людства), такі випадки надзвичайно рідкісні — це відомі Критські та Камчатські Ворота, трохи менш відомі Ванкуверські, ще три-чотири загальновідомих і близько десятка засекречених об’єктів. І це за всю історію апокаліпсисів!..»

(Андрій Зарудний. «Вступ до історії катаклізмів» II Зібр. тв. — Т.2.— С. 10–13)

Над пісочницею здіймалася волога світло-бежева купа піску. Малюків було з десятеро — в різнокольорових куртках і комбінезончиках, здебільшого ненових, ушитих і відкорегованих англійськими шпильками, дбайливо збережених матусями для слушного випадку. Малюки вгризались у піщану купу з різних боків, на кшталт мініатюрних екскаваторів; совочки й пасочки переходили з рук у руки, і час від часу то один, то інший карапуз здіймав галас через втрачену іграшку.

Майже всі вони вже вміли ходити — хто більш, хто менш певно. Їхні братики-сестрички дрімали в маминих животах, чекаючи свого часу; мами, більш-менш пузаті, сиділи навколо пісочниці з плетивом, дамськими романами в яскравих обкладинках і нескінченними специфічними розмовами.

— …Чорнослив. Моя три дні не могла покакати, слива подіяла за півгодини…

— …Загострений шматочок мила. І хай посидить на горщику довше…

— …Якомога більше фруктів. Але тепер така дорожнеча…

— …Кальцій вживай! Я, коли Ромку носила, майже зовсім без волосся лишилась…

Лідка сухо привіталась. Її, як завжди, провели поглядами; вона, як завжди, не звернула уваги.

Андрій Ігорович Зарудний дивився, за звичаєм, удалечінь. На мідну гвоздику зронила білувату краплю неохайна пташка; Лідка скривилась.

Нікого не було вдома. Вона відчинила двері своїм ключем, зняла туфлі, в капцях прочовгала на кухню, де на недбало витертому столі побачила записку: «Телефонував М. І. Передзвони йому додому».

Почерк був Славків.

Лідка постояла замислившись, ворушачи пальцями ніг у барвистих велюрових капцях. Потім пішла у ванну, взяла з господарської шафки спеціальну щітку на довгій ручці і спустилась на подвір’я — ліквідувати пташине неподобство.

М. І. справді телефонував час від часу. М. І. приходив і в гості, М. І. багато хорошого зробив за цей рік — і для Славка, і особисто для Лідки; однак вона так і не змогла звикнути до гладкого цивільника. Вона не могла позбутися думки, що він знає справжніх убивць Андрія — і мовчить.

І тішить своє сумління подачками заруднівським родичам.

Ставши навшпиньки, Лідка зчистила з бронзи свіжий послід. Біля самого під’їзду сидів на велосипедику гладкий хлопчик у синьому комбінезоні — ноги дитяти вже дотягувалися до педалей, але що з ними робити, дитя не здогадувалось, і даремно його матуся крутилася навколо з інструкціями. Угледівши Лідку, малий роззявив рота; Лідка відвернулась.

Удома вона ретельно вимила щітку — і лише тоді, насухо витерши руки, сіла за телефон.

— Доброго дня, Миколо Івановичу. Це говорить Ліда Зарудна.