РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Двісті п’ятий дитячий комбінат сьогодні повертав собі поважну назву школи. Половина спалень знову називалися класами; двоярусні ліжка розібрали й винесли в комору, і старі шкільні столи, за якими навчались іще Лідчині однолітки, розташувались на своєму законному місці, настільки законному, що залізні ніжки меблів утрапили кожна в свою заглибину на лінолеумі. За винятком, звісно, тих кількох приміщень, які під час апокаліпсису вигоріли дощенту, — там лінолеум був майже новий.

Яна, донька Тимура і Сані, губилась у морі квітів і бантиків, що утворилося під табличкою «Перший К». Широчезне подвір’я вщерть було заповнене людом; малята з середньої та молодшої груп прилипали до вікон, розплескували носи об скло, із заздрістю дивилися на старших братів і сестер, у яких сьогодні, просто зараз, починається нове доросле життя. Лідка пригадувала себе, як вона видерлась на підвіконня й шукала в такій самій збудженій юрбі Тимура і Яну.

Усі вони — і вона, Лідка, теж — свого часу пішли до першого класу саме тут, у двісті п’ятій. Потім, на верхівці татової кар’єри, всіх трьох перевели до ліцею: Яна з Тимуром були тоді в шостому класі, Лідка — в четвертому. А племінницю Яну збиралися віддати в ліцей уже з першого дня навчання, але в Тимура не вистачило на це грошей, а в тата — впливу.

— Слухайся вчительку… — удвадцяте повторила Саня.

Яна відкопилила примхливу губку:

— Виховательку? Тамару Михалівну?

— Це вона була вихователькою, а тепер вона вчитель! І до тебе інші вимоги, зрозуміла?

— Ага, — сказала Яна байдуже.

Худенька і миловидна Лідчина племінниця була на свої роки розвиненою й надто непокірною. Лідка мовчки співчувала незнаній Тамарі Михайлівні, що мучилася з Яною чотири роки в садочку і, певно, приреченій мучитись іще щонайменше рік — доки Саня з Тимуром не примудряться перевести дівча до ліцею.

Мама розчулено всміхалась. Тато почергово клацав то язиком, то фотоапаратом. Супився, заздрячи потай, шестилітній Паша, що виявився на півроку молодшим за власну небогу й тому потрапив у середню групу. Лідка бачила, як Яна повернулась до натовпу й цілеспрямовано показала дядечкові язика.

— Ой як час спливає, — плаксиво сказала незнайома гладка тітка, що опинилась поруч.

— Батьки першокласників! Відійдіть за білу лінію! — прокричав мегафон наполегливим голосом професійного педагога.

Лідка попрощалась із Тимуром і Санею, кивнула Яні й вибралась із натовпу. На цьому святі вистачає штовханини й без далеких родичів.

Вулиці були напівпорожніми; місто повелося на першому дні навчання. Усі рекламні щити пропонували якщо не зошити, то ранці, якщо не ранці, то скриньки для сніданків або самі сніданки, «для підтримання сил маленького відмінника». Подекуди на вулицю виставили репродуктори, що викликали ностальгію за невибагливими шкільними пісеньками. «Ой як час спливає», — зітхала ведуча радіопередачі.

Лідка зайшла в автомат і зателефонувала Славкові на роботу. Ніхто не брав слухавку; нічого дивного, перший день навчання завжди вважався неробочим днем, зокрема і в Інституті кризової історії.

От тільки навіщо Славкові було брехати, що сьогодні о дванадцятій у нього нарада?

Цікаво, до якої школи пішов цей його нащадок. І ще цікавіше, як він називає батька: тато? Дядько? Ярослав Андрійович?

Лідка послухала довгі гудки, зітхнула й набрала коротенький, давно набридлий номер.

— Приймальня слухає.