РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Історик Михайло Феоктистович мав дивну манеру читати лекції. Він то промовляв спокійно й виразно, то раптом напружувався, підвищував голос, вигукував різко, ледь не люто. «Ніби йому наступили на хвіст», — казала Лідчина сестра Яна. І Лідка тоді уявляла, що за кафедрою, схований від чужого ока, лежить згорнутий лекторський хвіст — довгий і ребристий, ніби шланг від пилососа. І чиясь нещадна нога в черевику наступає на нього, й тоді Премудрий Фео витріщає очі:

— Правління Тимчасових зборів завершилося в ніч проти третього грудня! Сто двадцять людей було заарештовано і, ймовірно, страчено. У той час масові репресії…

Лідка малювала чоловічків. Одного за одним; від початку лекції їх було вже дев’ять. Їх могло бути більше — та Лідка дуже ретельно вимальовувала деталі, кишеньки на штанях, шнурки на черевиках.

Сьоме жовтня. Сьоме. Середа. До девятого червня, теж середи, лишається рівно вісім місяців.

Вісім. Мороз поза шкірою. Учора ввечері батьки на два голоси бубоніли на кухні, думаючи, що Лідка їх не чує: «Дозволяти дивитися телевізор після десятої години… Навіть у суботу… Неприпустимо! Твій лібералізм… Десята година — у ліжко! Все!»

Останніми днями мама нервується більше, ніж зазвичай. В учорашніх «Вістях» велика стаття. «Пуп землі», суботню забавку, закрили з тріском.

До дзвоника п’ятнадцять хвилин. Чотирнадцять…

Ігор Рисюк, Лідчин сусід по парті, чемно підняв руку:

— Михайле Феоктистовичу, можна питання?

Час від часу Ігореві хотілося бути найрозумнішим; низько схилившись над партою, Лідка розмальовувала своєму чоловічкові піджак.

Учитель насупився:

— Запитання, Ігорю, будуть тоді, коли я попрошу їх ставити… Отже, початок катаклізму збігся в часі з проголошенням імперії. Стихійні лиха призвели до того, що єдина держава розпалася, по суті, на безліч закритих громад… — тут Фео знову напружився, ніби йому наступили на хвіст. — Імперія кінчилася сама собою! То була одна з найпізніших і найтриваліших криз…

— Малювати на уроці негарно, — сказав Ігор Ліді. — Тебе Славко Зарудний шукав.

— Нащо? — механічно спитала Ліда.

Ігор закотив очі:

— Любофф…

— Дурень, — іноді Лідка відчувала до Рисюка справжню відразу.

Він сидів за першою партою зовсім не тому, що був короткозорим. Він любив лізти вчителям у вічі — а Лідка, навпаки, не любила, але вибору в неї не було, бо її недарма прозвали «малою». Вона була наймолодшою й найменшою в класі, у групі, іноді їй здавалося, що вона найменша у світі. «Пізня дитина», «дитя на межі ризику», «остання дитина циклу»… Уже в перший день навчання її запхали за цю першу парту, під ноги довелося підставляти ослінчик, а під зад класти подушку. «Ліда маленька, не кривдіть її». «Ліда молодша за вас, дайте їй спокій»… Відтоді минуло дев’ять років, та мало що змінилось.

— П’ять хвилин до дзвоника, панове ліцеїсти. Що ви хотіли спитати, Ігоре?