РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Рисюк зітхнув. Відклав авторучку:

— Як там Славко?

Лідка знизала плечима:

— Зле йому.

Славко скаржився, що за квартирою спостерігають. Справжнє це спостереження чи плоди травмованої психіки, Лідка не мала уявлення, тим паче що Славкова мама підозрювала всіх і в усьому — останнім часом вона внадилася ледь не обшукувати Лідку на виході з квартири: «Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…» І тоді вона скипала, і ледве стримувалася, нагадуючи собі, що ця жінка пережила трагедію і зробилася трохи несповна розуму. І навіть відкривала свою сумку, демонструючи: жодного папера, що належав Андрієві Ігоровичу, вона, Лідка, досі не привласнила…

Але обговорювати все це з Рисюком не входило в її плани.

— Лідко, — глухо сказав Рисюк. — Ти, мабуть, думаєш, що я лізу не в своє діло. Але я, на відміну від тебе, читав монографії Зарудного, його праці з історії…

— Ага, — відгукнулася вона байдуже. — Він тебе згадував. Такий, каже, у вашому ліцеї талановитий хлопчик, надія кризової історії…

Рисюк помовчав, і Лідка із задоволенням побачила, як Ігор червоніє.

— Так! — із викликом сказав Рисюк, несильно вдаряючи кулаком по трухлявій стільниці. — Я збираюся бути кризологом, і я ним буду! І я маю достатньо інформації, аби стверджувати… аби припускати. Що Зарудний дуже близько підійшов до… створення теорії апокаліпсису. До якихось основоположних речей…

— Який ти розумний, — сказала Лідка. — Ніхто не здогадався, тільки ти.

— Якби ніхто не здогадався, — сказав Рисюк пошепки, — то Зарудний був би живим. Невже ти всерйоз гадаєш, що його вбив цей Бродовський, ця банда з чистою душею? Чи ці непевні «політичні супротивники»? Лідо… Лідо, ти чого?!

Вона вже ревіла. Давилася сльозами.

І тому не сказала Рисюкові про ці заруднівські слова.

«…Дуже важливий виступ на першому каналі. Мій виступ… Я думаю, це буде поворот… у нашій спільній долі. Я дуже на це сподіваюся».

— Усе просто, — сказав Андрій Ігорович. — Тисячу років людство крутиться, як білка в колесі. Циклу ледве вистачає на те, щоб відновити зруйноване. А коли потенціал для прориву сяк-так нарощується, все починається спочатку. Руйнування, розпад, апокаліпсис… Ми балансуємо на межі, ми не ростемо, але й не опускаємось до первісного стану. Хто поставив Ворота? Той, хто хоче, щоб ми лишалися білкою в колесі, живою й кумедною, і безпечною білкою…

Він сидів на огорожі порожнього вольєра. За його спиною пливли і пливли в небі хмари.

— Лідо, Лідочко, не плач. Я прожив хороше життя, я зрозумів, що…

— Вставай. Вставай. Встава-ай!!!

Темрява. Чиїсь руки, що трясуть за плечі, та так, що недовго проковтнути язика.