РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

«…повалилась лінія електропередач, виникли пожежі, що перекрили людям шлях до відступу. У той час як глефи підіймались із води одна за одною, видно відчувши легку здобич. Кілька тисяч людей опинились у пастці…»

(«Армія і ЦО», ілюстрований звіт із 53-го апокаліпсису, том 4, с. 209)

«…півміста палало, і нічого не можна було зрозуміти. Дим, паніка… Працівникам ЦО з величезними зусиллями вдавалось організувати людей, я пам’ятаю, довелося вдатись навіть до погроз зі зброєю… Організували евакуацію, але коридор для відходу був надто вузьким, а ці, з моря, йшли суцільною стіною… Ніколи в житті я не бачив стільки глеф одночасно і, сподіваюсь, більше не побачу…

Я пам’ятаю, коли з’явились із диму ці гелікоптери, ми зрозуміли, що врятовані. Вони рухалися злагоджено, ніби танцювали… І вони почали стріляти у глеф, а ми кричали й махали їм руками, ми кричали — врятуйте нас…

Потім вони почали горіти і падати, один за одним. Це було ще страшніше, ніж глефи. Потім я дізнався, що це була електрична атмосферна аномалія, що їх зносило кульовими блискавками… Упав один, другий, третій, іще два, ми думали, що ті, хто лишився, повернуться й полетять геть. Потім я дізнався, що саме такий наказ вони й одержали. І що командир ланки, полковник Стужа, не підкорився наказу…»

(Там само. Спогади очевидця, Карпенка Ігоря Всеволодовича, мешканця міста Білопілля)

«…Темна пора доби, світло пожежі й чорний дим. Видимість майже нульова… потім змінився вітер, і ми побачили й берег, і людей, і ЦИХ. Ми вели прицільний вогонь, і дуже успішно, доки я не почув у навушниках таке характерне тріскотіння, знайоме кожному пілотові гелікоптера, а особливо тим, хто літає в кризу. Електроаномалія, за всіма інструкціями слід швиденько вшиватись, та ми ж бачимо — ось люди, а ось ЦІ… Я горлав у мікрофон наказ відступати, а сам залишався і стріляв. Зв’язку вже не було ніякого, тож я міг горлати щосили, в такій ситуації кожний командир екіпажу вирішує сам. Сам я знав, що краще здохну тут, але зайвих кілька тварюк пристрелю та, якщо пощастить, свою палаючу вертушку на них же і скину…

Із дванадцяти машин чотири вибухнули вже в перші хвилини аномалії. Одна-дві машини встигли відійти… Вони й досі живі, ці люди, я їм слова лихого не скажу, вони вчинили, як уміли. Ми лишилися вшістьох і тримались із півгодини, така фортуна була нам… І стріляли ЦИХ, добре що боєкомплект у нас був посилений…»

(Зі спогадів генерала Стужі, нагородженого золотим значком Героя за порятунок мешканців міста Білопілля)

«Кожна секунда цього протистояння рятувала кілька людських життів. Наземні сили ЦО, що підійшли невдовзі, евакуювали людей у глиб континенту…»

(«Армія і ЦО», ілюстрований звіт із 53-го апокаліпсису, том 4, с. 210)

«…Вічна пам’ять хлопцям, вічна пам’ять. І моя машина загорілась і втратила керування. Зачепилась за якийсь дах, я устиг виповзти з машини, перш ніж вона вибухнула. Вибрався на відкрите місце, здається, площу… Побачив хлопців із ЦО і знепритомнів. Вони мене, спасибі їм, витягли; вже за півгодини я був у нормі і у Ворота пройшов цілісінький, ось вона, матінка-доля…»

(Зі спогадів генерала Стужі, Героя Білопілля. «Армія і ЦО», ілюстрований звіт із 53-го апокаліпсису, том 4, с. 211)

У штабі було накурено й галасливо. Безугавно дзеленчали телефони. На конторському столі розмістилась обчислювальна машина, чомусь гола, без кришки, з усіма платами і дротиками, виставленими на загальний огляд, і зовсім непристойним здавався Лідці верткий маленький вентилятор.

Поруч вуркотів холодильник; до нього раз у раз підходили люди, виймали, кому що до вподоби, і, жуючи, розходились на робочі місця. Гора пляшок з-під мінеральної води — скляних і пластикових — загрожувала розсипатись і поховати під собою розкидані по підлозі папери.

Їй під лікоть підсунули новий списаний аркуш:

— Остаточні дані за Подільським районом…

Вона пробігла очима. Ну звісно. Всеосяжне лідерство Верверова. Що й слід було довести.

Вона зітхнула. Сьогоднішній ранок нарешті позбавить її від цієї добровільної хвороби, від цього рабства, в яке вкинув її Рисюк, від цього нашийника, подарованого під подобою нової мети. Сьогоднішній ранок — закономірний провал після стількох виснажливих репетицій.