РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Черга була довга, як зима.

Минула майже година, перш ніж повільним людським конвеєром Лідку втягло в крамницю. Двері ляскали, впускаючи пориви вогкого вітру, керамічна підлога була вкрита шаром мокрого бруду завтовшки з палець. Що ж, іще хвилин п’ятдесят…

Іще вчора черга лаялася, недобре і люто. Сьогодні люди мовчали. Дивились у підлогу.

За прилавком стояли двоє — доросла жінка і молода; молодша була Свєткою з четвертого поверху. Ні на мить не зупиняючись, вона спеціальною сталевою струною різала вершкове масло. Різала й опускала на терези. Світло-жовті бруски громадились, як зливки золота.

Старша жінка приймала гроші й відлічувала здачу; вона подивилася крізь Лідку, і Свєтка теж подивилася крізь Лідку, не впізнаючи, але Лідка не образилася, бо Свєтка працює тут ось уже місяць, їй платять як учениці, вона стоїть за прилавком по дванадцять годин щодня, у неї набрякають ноги і злипаються очі, і все одно її збираються звільнити наступного тижня, щоб віддати місце комусь за знайомством.

Лідка боком вибралась із натовпу, що чекав далі. На наступну чергу в неї не вистачало сил. Нехай Яна стоїть, усе одно безробітна. Або Тимур — усе одно його підготовчі курси збираються закрити…

Біля входу до крамниці притулилася темно-червона машина з приліпленим до вітрового скла оголошенням: «Продається». І ще одним, трохи нижче: «Шукаю роботу. Юрист, економіст, знання іноземних мов».

Лідка зітхнула.

У підземному переході пахло, як у нічліжці. Пліч-о-пліч стояли торговці; Лідка йшла, проштовхуючись повз ношені й неношені светри, скриньки, шкарпетки і пряники, булки в поліетиленових пакетах, старі книжки, шарфи, спортивні штани. Ішла, затамувавши подих, не дивлячись навколо, бо дивитися — значить знову впадати у відчай. Усвідомлення того, що й вона, Лідка, рано чи пізно може опинитися в цьому переході, і її мама теж…

При виході з переходу на сіро-жовтій стіні темнів напис нітрофарбою з балончика: «Кровопивці вбили Зарудного!». І за десять метрів — на стінці автобусної зупинки: «Кровопивці вбили…». Далі стінка була розбита. Небезпечно шкірилися скляні зуби.

— Принесла? — спитала мама.

Мамі другий тиждень нездужалось, і вона не виходила з дому.

— Тільки масло, — сказала Лідка.

— Ну і добре, — сказала мама після паузи. — Дуже добре… А скільки?

Лідка зам’ялась:

— Триста.

— Триста?!

— Ма… все знову подорожчало майже вдвічі.

— Тоді зрозуміло, — сказала мама, не намагаючись приховати втоми.