Розділ «ЕПІЛОГ»

Розігрітою сонцем набережною йшла, торкаючи плити важкою палицею, повільна обережна стара жінка.

Плити були теплі. Гумовий наконечник палиці, що давно стала частиною тіла старої, торкався шорсткої поверхні. Упирався в грубо шліфований камінь.

Плити. Запах моря. Запах вітру; час від часу стара зупинялась, щоб глибше вдихнути.

За кілька метрів мають з’явитися сходи, що ведуть до берега; ось вони. Стара непоспіхом розвернулась: її тіло було нелегким у керуванні, майже так само неповоротким, як багатотонний самоскид.

Підійшовши впритул до сходів — дубові, не підвладні гниттю щаблі, — вона переклала палицю з правої руки в ліву. Звільненою правою рукою взялася за поруччя. Відполіроване тисячами долонь, тепле волокнисте дерево. Тверді прожилки, м’які борозенки. Опуклість зрізаного сучка; стара усміхнулась. Вона завжди усміхалась, торкаючись цих перил.

І, обережно переставляючи ноги, несучи палицю на згині лівого ліктя, вона рушила вниз. Третя згори сходинка прогиналась під її вагою трохи більше за інші; передостання, чотирнадцята, ледь чутно рипіла.

Виснажена, ніби після багатогодинного бігу, стара дісталася пляжу. Переклала палицю з лівої руки до правої; ступила на гальку. Її далекозорі очі давно не розрізняли текст у газетах і книжках, зате чудово бачили кожний камінець під ногами.

Камені лише здавалися сірими. Серед них були білі, плямисті, блакитнуваті, рожеві; стара слухала, як вони порипують під підошвами повстяних чобіт. Подекуди на камінні сохли принесені штормом водорості; іноді стара зупинялася, щоб для чогось торкнутися їх кінчиком палиці.

Найважче було обійти скелю. Стара йшла вологою галькою, ризикуючи впасти просто у воду. Сповзаючи з берега слідом за хвилею, камені вдарялись один об один і тихо дзвеніли.

Нарешті скеля лишилась позаду. Стара відійшла від берегового краю й зупинилася перепочити; просто перед нею був природний виямок, кам’яна кімната, захищена від сторонніх поглядів, загороджена від вітру з трьох боків, відкрита лише морю.

На камінні виднілися напівзмиті водою чорні плями кострищ. Стара постояла, переводячи дух, потім вийняла з темної клейончастої торби дитячу вовняну ковдру.

Охайно, не поспішаючи, розклала її на пласкому камені.

Важко спираючись на палицю, всілась і простягла втомлені ноги. Зміна пози принесла п’янке відчуття миттєвого щастя.

Тут, на березі, їй особливо добре думалось. Настільки добре, що стара вірила — іще трохи, й вона знатиме відповідь. Одну-єдину відповідь на безліч питань, що не дають їй спокою.

Вона для того й приходить сюди — питати. Питати себе, море, вітер, дальфінів…

Аби повернути зашкарублим думкам часточку минулої легкості, вона починає згадувати завжди з одного дня. З однієї й тієї самої миті: коли оскаженілі стихії, наготувавшись провчити людство черговим апокаліпсисом, раптом змирились і відступили від задуманого.

Уперше за тисячу років Ворота не відчинились. Їх не зауважила жодна служба ЦО — їх просто не було…

Але й апокаліпсису теж не було.

Вулкани, що вже починали виверження, заткнули пельки й поперхнулись власною лавою.