РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дзвоник у двері.

— Тьотю Лідо! А Андрій удома?

Дівчинка з восьмого поверху. Старша група, вже не дівчинка, вже зовсім дівчина. Років п’ятнадцять. На два роки старша від Андрія.

— А що сталось? — спитала Лідка, щільніше загортаючи халат.

— Кошеня! Там кошеня, у дворі! На дереві!

— Зараз! — гукнув Андрій зі своєї кімнати. — Іду!

— Високо? — механічно спитала Лідка.

— Страх як високо! — радісно підтвердило дівча. — Ніхто дістати не може…

— Андрію… — почала Лідка невпевнено.

Він уже вискочив за двері й, не чекаючи ліфта, погрюкотів униз сходами. Грюкіт походив від того, що, не добігаючи до кінця прогону, Андрій підстрибував, летів сходинок через п’ять-шість і приземлявся хоч і м’яко, та звучно.

Лідка всунула ноги в спортивні туфлі, накинула плащ і вийшла слідом.

Навколо височенної тополі стояв натовп. Лідка сама не пам’ятала, коли востаннє траплялися в місті коти. От дідусь із двадцять сьомої квартири тримав кота, та вони обидва нещодавно померли. Від старості.

Андрій врізався в натовп, і перед ним розступились. Так буває, коли крізь натовп бездільних спостерігачів, що зібралися через дорожню пригоду, пробирається діловитий лікар.

— Де? — Андрій задер голову.

Відповіддю було тонке котяче виття.

Кіт був бурий і плямистий, майже камуфляжного кольору. Угледіти його в гіллі було складно, і, якби не сигнали відчайдушного няву — Лідка б так його й не роздивилась.

Рюмсала, притискаючи до грудей брудні кулаки, Андрієва ровесниця з третього, здається, поверху:

— Він вирвався… Я тримала… А він вирвався… Ми на хвилинку тільки вийшли…

— Твій? — спитала Лідка.