РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Штаб ЦО, — сказали звідкись із репродуктора, але голос уже не здавався голосом автомата. — Небезпека з моря! Екстрена небезпека для вулиць Наріжна, проспект Свободи, проспект Відродження…

Батько смикнув Лідку за руку. І крикнув Тимурові:

— Праворуч!

І багато хто так зробив. Кинулися врізнобіч, перестрибуючи через тих, хто впав, а ті все-таки встигали підвестися. Полетіли шибки перших поверхів — люди забивались у провулки, лізли у вікна, чіплялися за низькі балкони. Люди знали щось, чого не знала Лідка…

— Тримайся!

Кришачи бите скло під ногами, вона примудрилася схопитись за чиюсь простягнуту руку й залізти на чужий балкон, обплетений мертвим сухим виноградом.

Он воно що…

Хвиля паніки прокотилася вузькою вулицею Наріжною. Ті, що напирали ззаду, тепер стрімголов бігли, це був уже не натовп — суцільний людський потік, Лідка дивилась, і їй здавалося, що вона відчуває, як розширюються її зіниці.

— Трохи зарано… — прохрипів хтось поруч.

— За мною, — сказав батько.

Балконні двері були не зачинені. Лідка, Яна, батько, ще якісь люди пройшли через чужу квартиру, порожню й червону, що берегла запах крапель від серця, прибрану на старосвітський манір, із мереживними серветками на єдиному столі, з фарфоровими статуетками на єдиній шафі. Лідка не витримала й заплакала — чи то від страху, чи то від жалості до себе.

Будинок був шестиповерховий. Люк на дах уже був відчинений, і туди один за одним пролазили люди — хто метушливо, хто зовні спокійно, але всі дуже квапились.

— Уперед…

Дроти на даху були обірвані і плуталися під ногами. Антени стояли залізним похиленим лісом; Лідка йшла і не могла позбутися думки, що все це колись уже було. Вона пробиралася дахом…

Місток! Із даху на дах була перекинута пожежна драбина, метрів десять залізними шпалами, притримуючись за єдине тонке бильце; Лідка закусила губу.

— Не дивися вниз, — глухо сказав батько.

Унизу досі були люди. Хтось біг, хтось лежав. Лідка не дивилась.

Залізо було нестерпно холодним. Лідка потерпіла б — але від холоду терпли пальці, втрачали чутливість, а ззаду підштовхували, підганяли — швидше, швидше…

Місток кінчився, уперся в сусідній дах. Лідка незграбно зістрибнула, і батько спіймав її на льоту, поставив на чорний руберойд. Поруч важко дихала Яна.

— Вперед!