РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Весна видалася забарна. Вулиці існували на правах стічних канав. Усі лаяли міську санітарну службу.

На станції швидкісного було вогко, шаруділи під ногами неприбрані фантики, клоччя прозорих пакетів і листівки, тепер уже знайомі, звичні оку листівки з фігуркою охопленої полум’ям людини в правому нижньому кутку. І літній чоловік із жовтим обличчям дивився з них так само гостро й проникливо.

У підворітті компанія хлопців, трохи старших за Лідку, ганяла ногами порожню пляшку. Лідка міцніше притисла до себе торбу. У сум’ятті дуже легко витягти гаманець, а то й узагалі вирвати майно з рук — Лідка сама знала хлопчаків із двісті п’ятої, що промишляли таким чином. Правда, одного з них упіймали й побили в міліції, і тепер він, кажуть, не доживе до мриги…

У центрі було чистіше і спокійніше, але броньовані жалюзі на модних вітринах лишалися прикритими до половини. Уздовж тротуару блукав двірник із мітлою, його фартух збоку відстовбурчувався, і обриси прихованого предмета дуже скидалися на пістолетне руків’я.

Консьєрж-охоронець був знайомий. Усміхнувся Лідці, підняв слухавку зі свого пульта:

— Клавдіє Василівно? До вас прийшла Ліда Сотова… Так. Добре. Піднімайся, — це вже Лідці.

Клавдія Василівна була Славковою матір’ю. Отже, депутата Зарудного немає вдома… А Лідка сподівалася його побачити. Саме сьогодні.

Двері відчинив Славко.

— Привіт.

— Привіт, — відгукнулася Лідка, вдихаючи запах Заруднівської квартири, неповторний запах дерева, шкіри та ще чогось, що не мало назви.

— Проходь…

Їхні зі Славком стосунки нагадували тепер зворушливу дитячу дружбу, як про неї пишуть у книжках. Відтоді як депутат Зарудний переконав Лідку. У тому, що вона, Лідка, не стільки сексуальний об’єкт для Слави, скільки романтичне захоплення. У тому, що єдину дурницю можна пробачити й не варто відразу ставити на людині хрест. У тому, що для нього, депутата, надто важливе душевне здоров’я сина… І ще в багатьох суперечливих речах переконав її депутат Зарудний, не відразу й не без зусиль, та все-таки переконав, бо Лідка захотіла, щоб її переконали… Депутат Зарудний, бувало, переконував і декого крутішого за Лідку Сотову. Де б він був тепер, якби не вмів переконувати.

У Славковій кімнаті вона витягла з торби дві касети в пошарпаних обкладинках:

— Ось… Як домовлялися.

— Дякую, — сказав Славко.

У давніші часи він сказав би: «Дякую, мала». Але тепер він не промовляв Лідчиного прізвиська. Ніколи.

Славко увімкнув телевізор, запхнув у відик першу з Лідчиних касет. Екран пішов смугами, потім прояснився. Любительська зйомка, перше вересня в ліцеї, старша група перейшла до третього класу, середня — до другого, а от молодша група — первачки…

Касеті було майже дев’ять років. Де-не-де стрічка обсипалась, але дивитися все одно було цікаво. Дитячі мордочки, подумати лишень, Лідка, виявляється, забула, на що схожі діти. Рисюк такий смішний, що неможливо стримати усмішку. Ось діти-однокласники… та й сама вона, Лідка, не краща. Пухкі щоки на все лице й білий бант на маківці.

— А ось я, — сказав Зарудний, коли камера ковзнула обличчями дітлахів із середньої групи.