РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Знову весна.

Просто біля Лідчиного під’їзду вилізла з-під асфальту кульбабка. Щиро-жовта, відчайдушна і зла; саме такими бувають у квітні кульбаби, особливо якщо дорогою до сонця їм доводиться піднімати асфальт.

Лідка відчувала до цієї квітки щось на зразок родинних почуттів.

Її славетний відділ більше не був окрасою інституту імені Зарудного. Скорочений наполовину, він перебрався в будівлю ВГБ — Відділу Громадської Безпеки, який ось-ось мали перейменувати назад у ЦО. Якнайсуворіша таємність, підписки, вертушки на вході та виході — всі атрибути гнилої секретності, яку Лідка віддавна ненавиділа.

«Ні, — сказав тоді Костя Воронов. — Вам доведеться обходитись без мене». — «Костю! — сказала Лідка. — Ти ж пам’ятаєш, як усе починалось! Це ж і ТВОЄ дитя також!» — «Ні, — сказав Костя, й обличчя його набуло відтінку вогкої крейди. — Під ЦО я не піду. Це кінець усьому». — «Але чому, Костю? Їхні можливості…» — «Ні», — сказав Костя не дослухавши, і Лідка зрозуміла, що вмовляти його безглуздо.

Вона хотіла пояснити йому. З’ясувати все; вона дивилася на нього й добирала слова, та сказати правду не виходило, а брехати було гидко.

«Костю, зрозумій…»

Він пішов, не попрощавшись.

Ні в кого не виникало сумніву в тому, через що дослідження професора Сотової перетворились на страш-шенну таємницю. Надходить апокаліпсис; професору Сотовій, уже немолодій, відверто скажімо, жінці, дуже хочеться потрапити в «домовлені списки»…

Лідка чудово знала, що кажуть про неї в інституті. І які при цьому обличчя у співрозмовників. І що всі вони впевнені, ніби «Сотовша» клопочеться даремно — «домовлений час» не гумовий.

Почуття сімнадцятирічної Лідки, що колись розкопала в купі документів текст промови Зарудного, тепер мало кому зрозумілі. Стоять інші, цивілізовані часи; про «домовлений час» знають усі, хоч до оголошення списків, як це було при Стужі, справа не доходить. Козі зрозуміло, що донька Президента пролізе у Ворота раніше за татуся, і з цим усі нібито давно примирились, та от коли справа доходить до інших «незамінних», «неповторних», «найцінніших», «необхідних суспільству кадрів»…

По всьому місту цвіли абрикоси. Лідка йшла, високо піднявши голову.

Навіщо кульбаби лізуть крізь асфальт? І скільки їх лишається під сірим бітумним панциром, тих, що так і не змогли пробитись?

Два місяці тому Лідія Анатолівна Сотова, професор, голова стратегічно важливого, засекреченого «проекту Сотової», одержала особисту бирку з номером. Дві тисячі девять «бе». Пропуск і радіомаячок. Щойно за перших ознак початку апокаліпсису — прибути в домовлене місце й чекати транспорту для евакуації.

По клієнтів категорії «а» приїжджають просто додому. Та навіть не це головне; клієнтів категорії «а» збирають біля Воріт разом із сім’ями. Близькі та родичі таких клієнтів отримують бирочку, марковану «а-штрих».

Лідка злостиво посміхнулась, дивлячись, як повзе бетонним бордюром сонна бджола з мокрими, паралізованими крилами. Повзе все швидше… Крила висихають… Здригаються… Б’ють бджолу по боках…

Ось вона, бирочка, на шиї, на ланцюжку, водонепроникна, протиударна, її не знімають навіть у ванні. Перший результат виснажливого, паскудного марафону; з місяця в місяць Лідка дріботіла з приймальні до приймальні, не йшла, не бігла, а саме дріботіла. Від одного чиновницького писка до іншого, і вони, писки, гралися професором Лідкою, ніби пляжним надувним м’ячем. Із наполегливістю, гідною кращого застосування, професор Сотова билась в обшиті шкірою двері. Звільняла своїх працівників — найкращих, найперспективніших, відданих. Згортала найцікавіші дослідження й розгортала зовсім інші, невиразні й страшенно секретні; якийсь час інститут був шокований — та як же це! Та вона ж порядна, вона НЕ ТАКА! Вона ж ніколи досі…

Якийсь час вона навіть раділа, що Костя Воронов не пішов із нею в будівлю ЦО. Не став свідком Лідчиного падіння; втім, радість її тривала недовго. Костя спився.

На процес, що займає роки, у незграби-генія пішло всього кілька місяців. З інституту його звільнили за прогули; навіть покладений Лідчиними клопотами в лікарню, Костя вже не зміг зупинитись. І минулої зими замерз у заметі — безтурботна, безглузда смерть.