РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Рисюк зачинив за нею двері — Лідка відзначила, що двері нові, залізні, з двома сейфовими замками.

— Ходім…

Рисюк добряче змінився за ті кілька місяців, що вони не бачились. Усі ми змінилися, меланхолійно подумала Лідка. А ще й не таке буде.

— Давай свою контрольну. Так, варіант спрощений, для дівчат і екстернатників…

— Не всім тепер по кишені платити за очне, — відгукнулася Лідка, розглядаючи кімнату.

Рисюк озирнувся від столу. Очі в нього були прозорі, як у замисленої рибини.

— Вибач.

— За що? — здивувалася Лідка. — Був грубіяном, грубіяном помреш.

Рисюк чи то закашляв, чи то засміявся:

— Помирати я не збираюся. Сядь он на той стілець. І візьмися поки що за справу — накресли поля ось у цьому зошиті, по чотири клітинки, зможеш?

— Спробую, — сказала вона, ніяк не реагуючи на насмішку.

Рисюк вирвав аркуш із блокнота і всівся розв’язувати Лідчині номери. Лідка водила червоним олівцем — відповідально, охайно, зі знанням справи.

— Хто вбив Зарудного, знаєш? — спитав Рисюк упівголоса.

Лідка ні на мить не припинила роботи:

— Знаю. Ті двоє мужиків, яких знайшли в затоці.

Рисюк відірвав погляд від рівняння і гостро подивився їй в обличчя:

— Як ти гадаєш, ці… «очищувачі душі» на чолі з Бродовським… мали привід убити його, га?

Лідка водила олівцем. Летів червоний грифельний пил.

— Усе-таки версія, не гірша за інші… «Кровопивці вбили Зарудного» — трохи примітивно. Звісно, в олігархів був привід його вбити… Не варто довіряти очевидному. А очевидно те, що загибель Зарудного ініціювала процеси, що призвели до нової катастрофи…

— Ти покликав мене, щоб потріпати учені слівця? — стиха спитала Лідка. — Мене, як наближену до Зарудних особу?