РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Лідка скривилась:

— Тут. У місті. Але я не знала, що йде процес. Мене цікавили інші, м-м-м, проблеми.

Слідчий чемно звів брови:

— Тобто ви НЕ ПОМІТИЛИ подію такого масштабу?

— Я була зайнята іншим, — уперто повторила Лідка. І додала з кривою посмішкою: — Я була, бачте, закохана. І мені відповідали взаємністю.

— А-а-а, — сказав слідчий. І якийсь час дивився на Лідку, ніби прикидаючи, хто ж був той ненормальний, що закохався в цю шкапу.

— Коли було висунуто звинувачення проти Верверова… Ви вже розлучилися на той час із Рисюком?

— Ну звісно, розлучились, — сказала Лідка таким теплим поблажливим тоном, що для довершеної картини слід було додати: «…дурнику мій». — Хтозна й коли розлучились. Претензії цієї жінки… м’яко кажучи, смішні.

— Ага, — сказав слідчий, здається, з полегшенням. — Найімовірніше, їй знадобиться допомога психіатра… Дякую, Лідіє Анатолівно. Більше я не маю до вас питань.

Чорна жінка виявилася вдовою Дмитра Олександровича Верверова, головного політичного супротивника генерала Стужі. Мертвого супротивника. Утім, і сам Стужа тепер мертвий — в усіх значеннях. Життя його обірвалось під час апокаліпсису; все, що лишилося від його тіла, поховано під шарами землі, каміння, піску. Усе, що лишилося від його імені, поховано під шарами проклять, і вони, прокляття, важчі за найстрахітливішу брилу.

А Верверова просто забули. Усі, крім його вдови. Бо його діти теж, виявляється, не пережили останнього апокаліпсису.

…Лідка подзвонила в двері, відчинила Яна. Маленький Тимурчик сидів посеред вітальні в картонній коробці з-під форс-мажорної допомоги.

— Ой, тьотю Лідо, ну нарешті… Андрійко поїв і все зригнув. Не спить, голодний… А у Тимка знову діатез, то я хотіла в аптеку вискочити…

Яна говорила й натягала туфлі. Лідка поставила свою торбу на поличку для взуття. Упоперек довгого темного коридору лежав навскісний сонячний промінь, населений, як амебами, порошинками, що повільно плавали в ньому.

— Тьотю Лідо, я на півгодини…

Лідка зачинила за нею двері. У кімнаті все голосніше й голосніше верещало немовля.

— Лійко не слухаєся, — осудливо сказав Тимурчик зі своєї коробки. — Тима упісявся…

Лідка побачила, що стінки коробки потемніли від увібраної вологи. Тимур дивився на неї чесними серйозними очима. Очі в нього були незнайомі — ні в Тимура-старшого, ні в Саню, ні в Яну. Мабуть, у власного невідомого батька.

— Зачекай, Тимо… Треба було попроситись… Ти вже великий хлопчик…

Вона квапливо помила руки. Накинула поверх блузки домашній халат.