РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Доріжка з відблисків.

Доріжка.

Нова весна прийшла на кілька тижнів пізніше, ніж мала. Велетенські пологові будинки потихеньку переобладнувались на звичайні дитячі лікарні, ясла, а то й гуртожитки; дітородний період кінчався. Старша група вже щосили вовтузилась у пісочницях, середня група кривуляла, тримаючись за руки мам і бабусь, тягнучи за собою торохкотливі іграшки на дерев’яних коліщатках. Молодша група лежала у візочках і колисках, агукала і тяглася до брязкальця.

Сотівська квартира, що ще два роки тому підпадала під ущільнення, тепер нагадувала чи то звіринець, чи то божевільню, чи то геть перенаселений мурашник. У трьох кімнатах розмістилися тепер Лідчині мама з татом, Яна з дворічним Тимурчиком, Лідка з тримісячним Андрієм — і молодший Лідчин брат Паша, що виконав свою погрозу й привів у дім дружину, щоправда, однорічну дитину вона мала від якогось іншого чоловіка. Сама Лідка жила тепер поруч із небогою Яною; Тимурчик ревнував до малюка, що доводився йому дядьком. Капризував, зображав безпорадність, навмисне пісяв у штанці й усе силкувався закинути в колиску то брудний черевик із вітальні, то підібраний на вулиці шматок скла, то ще якийсь небезпечний мотлох.

Якби кілька років тому Лідці сказали, як і в яких умовах вона житиме, — вона б або не повірила, або побігла б топитись. Тиснява, злидні й нескінченний дитячий ґвалт — однак Лідка була безтурботною як ніколи. Майже щасливою.

Її мама, підкреслено байдужа до сина Пашиної дружини, трусилася над Лідчиною дитиною, ніби дракон над купою золота. Звідкись узялись запаси пелюшок і одягу, що два цикли чекали свого часу. Мама гуляла з візочком, бігала на молочну кухню, готувала кашки та суміші — свого молока в Лідки було мало, й Андрія майже відразу довелося догодовувати.

Довга вервечка мам і бабусь на лавках вітала Лідку тепло й шанобливо. Першим часом вона сахалась, а потім звикла і навіть навчилась отримувати задоволення від неквапливих розмов, значно корисніших і актуальніших, ніж цілі полиці запилених книжок. Дев’ятнадцятирічні дівчатка, що няньчили по двоє дітей кожна, охоче ділилися з Лідкою своїм багатим досвідом. Похмура бездітна зміюка померла; її місце заступила не дуже молода, але енергійна мати зі здоровим кольором обличчя.

Новий цикл — нове життя. Тепер Лідка вповні розуміла, що значать ці слова. Усе, що колись здавалося їй цінним і значущим, тепер частково відійшло вбік, частково перестало існувати. Світ спростився, час розподілився на проміжки між сном і годівлями. Ще один візочок у загальному потоці, ще одна довідка в поліклініці, ще одна пляшечка дитячого харчування…

Усе змінилося за один день.

Лідка поверталась із міста. Несла господарчу торбу з пляшкою соняшникової олії; їй пощастило. Олію завезли до крамниці просто перед її носом, вона встигла підскочити до прилавка й опинитися в голові свіженької черги.

І тепер от поверталась, задоволена.

Біля під’їзду, трохи обіч від щільно заселених лавок, стояла, вочевидь на когось чекаючи, худа бліда жінка в чорному плащі. Надто теплому для травневого дня. Жінчині руки лежали глибоко в кишенях.

Лідка хотіла пройти повз неї, але жінка ступила на асфальтову доріжку, загороджуючи Лідці прохід:

— Пробачте, ви — Лідія Зарудна?

— Я Лідія Сотова, — сказала Лідка, не надто замислюючись.

Жінка на мить розгубилась. Та лише на мить:

— Hi-і… Ви ж були дружиною Рисюка?

Певно, відповідь прочиталася на Лідчиному обличчі. Чорна жінка кивнула, вишкірила хворі зуби і швидко витягла праву руку з кишені.

Вона була повільною та незграбною, ця чорна жінка. Хоча сусідки, що бачили все від початку до кінця, стверджували того вечора, що це Лідка була стрімкою, «ну просто як звір».

Вона встигла ухилитись. І вдарити агресорку по чорній руці; частина призначеної Лідці кислоти хлюпнула на стежку. Частина потрапила на джинси, і ці джинси довелося потім викинути. Кілька крапель влучило на голу руку, та біль прийшов уже потім.