РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Зажди…

Незграбно нахилившись, вона поклала слухавку на столик. Віднесла заплаканого малюка в кімнату, поклала в ліжечко, труснула гірлянду з брязкалець; малюк лишився байдужим. Плакав.

Лідка причинила за собою двері. Повернулася до телефону.

— Сашо?

— Так?

— Чого тобі треба від мене?

— Це ТОБІ, Лідо, треба. Зрештою стільки часу минуло, і ми обоє живі… І це дивно й чудесно. Нас пов’язують деякі спільні спогади… Невже тобі не цікаво?

Лідка мовчала. Раніше Саша не дозволяв собі епітетів, та ще й сентиментальних. «Дивно й чудесно». Постарів?

— Тоді так, Зарудна, зустрінемося ми за годинку десь у спокійному місці, в парку… І ти ж хочеш знати, хто його вбив?

Лідка закусила губу.

Чи правильно вона зробила, коли назвала малюка Андрієм? Це ім’я повзло за нею, як тінь, і не завжди приносило лише радість. Останнім часом — навіть зовсім навпаки…

— Так, — сказала вона через силу. — Солом’янський парк. Годиться?

Від її будинку було двадцять хвилин ходу до Солом’янського парку. Неквапливим кроком із візочком — півгодини.

— Годиться, — відгукнувся Саша. — За годину. Якщо ти спізнишся, я зачекаю.

Вона поклала слухавку.

— Ну не реви… ти ж наївся… А, ти вже напудив тут… Зараз. Зараз гуляти підемо, ой, диви, яка цяця…

Двері в коридор були прочинені. Лідка бачила, як із Пашиної кімнати навшпиньки вислизнула його дружина. Пірнула у ванну, яка щойно звільнилась; їй, бідоласі, важко. Важче, ніж колись Лідці в домі Зарудних. Недарма вона така бліда й нервова. Недарма за стінкою все частіше бувають приглушені, але дуже добре чутні сварки…

— Лідо, хто це телефонував? — спитала мама з кухні.

— Так, — відгукнулась вона неуважно. — Один знайомий… Ми — гуляти.

— Лідо, ти ж не їла?!