РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Андрієчку, ну що таке… Ну йди сюди…

Пелюшки були мокрі, сорочечка — брудна. Лідка вовтузилась, перевдягаючи, бурмочучи лагідні нісенітниці, намагаючись не чути обурених криків обділеного увагою Тимура; Андрій притих. Викладений на животик, підібрав під себе ручки й без зусилля підвів голову. Простежив очима за гумовим папужкою, роззявив рота, усміхнувся від вуха до вуха.

Світлі пасма дитячого волосся звисали на випуклий рожевий лоб. Лідчин син усміхався щасливо і навіть трохи хвацько.

Вона не могла прокинутись. Навіть у ті рідкісні хвилини, коли ставало зрозумілим, що те, що відбувається, — сон.

Вони чекали… чого? Здається, свята. Був будинок, дуже високий, шістнадцять поверхів. Лідка розуміла, що з погляду сейсмології такий будинок нікуди не годиться — розвалиться вже в першу мригу, вже від першого поштовху. Та от же — стоїть…

Був балкон. Дуже просторий. На балконі — стіл, стільці, якісь люди, знайомі й незнайомі. Мама, Яна, навіть, здається, Максимов…

Балкон не був обгороджений. Майже не був. Перила виявилися проломленими, чи згнили, чи обвалились; з усіх боків зяяли дірки, гості, сміючись, попереджали одне одного: обережно, а то ще впадете.

А під ногами гостей крутився Андрійко. Уже великий, років двох чи трьох. Бігав і белькотів, а коли він пробігав повз проломину, Лідка відчувала, як завмирає серце.

— Іди сюди… Не ходи туди… Дай руку…

І син слухняно сидів поруч із нею — цілу хвилину. А потім Лідка відволікалась, і все починалося спочатку. Веселий дзвіночок, що біжить краєм провалля.

Лідка ставала в проломині, загороджуючи її собою, але дірок в огорожі було багато, і вона не могла закрити їх відразу всі. Приреченість вилася над столом, над веселими гостями.

— Андрію!!!

Лідка прокинулась.

Темрява. Задуха. Сопіння.

Засунула тремтячу руку за пруття ліжечка. Живе. Тепле. Спить.

Випадок із Верверовою розважав компанію матусь на прогулянках. Центральна міська газета не пошкодувала двадцяти рядків у розділі «Кримінальна хроніка», на щастя, без фотографій. Молодий довговолосий кореспондент аж два дні чергував біля під’їзду, чекаючи, поки Лідка вийде з візочком; Лідка не вийшла, і кореспондент знайшов собі цікавішу справу.

Прийшов лист від Максимова. Пожмаканий, потертий, він мандрував не один тиждень. Лідка довго не наважувалась відкрити його, а коли нарешті прочитала — нічого страшного не виявилося з цьому листі. Ні каяття з істерикою, ні чемних перепросин; навіть відзвуку колишньої теплоти — і то не було. Звичайний шкільний твір на тему «Як я провів літо». Безпечно, не руйнує душевного комфорту, хоч і провокує безсоння…

Телефонний дзвоник прозвучав о пів на восьму ранку.

Яна з Тимуром стояли одягнені на порозі квартири, збираючись іти в поліклініку. За стінкою ревів прийомний Пашин син; малюк Андрій тільки-но поснідав, і Лідка притискала його до себе, сумирно чекаючи, доки малий зригне.

— Мамо! Візьми слухавку!