РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Їла-їла… Бувай.

Із майстерністю досвідченого водія вона провела візочок у дверний отвір. Із другого разу поцілила колесами в жолобки на сходах; дуже хороші жолобки, зручні. За рік чи два їх знімуть як непотрібні.

Андрій нарешті захопився брязкальцем. Намагався дістати пластмасову гірлянду, що дзвеніла від поштовхів; Лідка проштовхнула візочок у двері під’їзду. Перевела дух.

Незважаючи на ранню пору, на лавках біля під’їзду лишалося не так багато посадкових місць. Лідка пройшла крізь вітання, як раніше проходила крізь недобрі погляди; посеред пісочниці стояв навкарачки однорічний онук Свєтки з четвертого поверху. Рот маляти був забруднений піском — і хлопець збирався продовжити трапезу; ось він зачерпнув жменею й відправив уміст до рота, і Свєтка, що постаріла й погладшала, зірвалася з лавки, щоб підхопити негідника за барки й витрусити з нього недоїдений пісок:

— Ох, ти знову? А по попі зараз, по попі дам…

Невдоволене ревіння. Без особливого відчаю, так, данина звичаям; Лідка звернула увагу, що мешканців пісочниці поменшало. Решта, видно, в яслах.

Тротуаром рухався цілий потік прогулянкових візочків; Лідка прилаштувалася до загального темпу. До призначеної зустрічі лишалося хвилин п’ятнадцять, вона знала, що спізниться, та поспішати не хотіла. Була навіть мить, коли вона всерйоз зібралася повертати назад, — та отямилась і продовжила шлях. Телефонний номер він знає, тож простіше відразу все вирішити, аніж гратися в хованки…

Руки її автоматично похитували візочок. Дитина задрімала.

Від часу їхньої останньої зустрічі минув майже цикл. Сталося безліч подій. Але Лідка чомусь чудово пам’ятала, який волохатий був у кабінеті килим. І яка шпилька блищала на краватці. Про що вони розмовляли — уже не має значення, хоч деякі Сашині слова добряче засіли в пам’яті. Щодо «хрінового науковця», наприклад. Або ось ці: «Ти справді здавалася перспективною штучкою. Ти була фанаткою. Таких бояться. І ти вправно вдавала, що багато знаєш…»

Нічого я не знаю, думала Лідка похмуро. Так, я розбирала архів Зарудного, але й ви, цивільники, теж його розбирали. Можливо, в молодості мені хотілося здаватися більш значущою, ніж я була насправді. Але якби справді щось знала — я не дожила б до сьогоднішнього дня, правда ж?

Вона мимоволі прискорила крок. У вітринах пливло її квапливе відображення — жінка котить візочок; крамниці були прикрашені зірками з фольги й іншими атрибутами близького Нового року. Нового, четвертого року; не так просто було звикнути, що свято припадає тепер не на осінь, як у минулому циклі, а на друге червня. Три роки минуло — наче й не було. Три роки після цього пекла — і нічого, живемо…

Чи справді їй цікаво, хто вбив Андрія Ігоровича? І чи можливе правосуддя — тепер, після всього, що було?

Право-суддя. Якщо по праву, то й її, Лідку, треба… того. Бо й вона їздила райцентрами у складі тієї триклятої агітбригади, і в ніч виборів сиділа перед екраном, що поволі робився зеленим, і, здається, навіть раділа… І казала своїм школярам щось про «відповідальність за успішне опанування знань і вмінь», «громадянську свідомість» та іншу політкоректну, злочинну бридню…

Що таке одна жертва, хай навіть і депутат… порівняно з тисячами жертв останнього апокаліпсису?

Вона перегнала один візочок. І ще. Хтось сказав: «Обережно», хтось несхвально подивився. Лідка ступала все швидше.

Вона має шанс ДІЗНАТИСЬ.

І багато що з’ясується.

І багато…

Сирена швидкої допомоги. Міліцейська мигалка; круто Лідка взяла ліворуч, щоб обійти невеликий натовп, який, проте, швидко збільшувався. Не вдалось; як на лихо, дорожній інцидент — а це був, певно, саме він — стався просто на площі перед Солом’янським парком.

— Проходьте, проходьте… не затримуйтесь…