РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— «Очі», — перекривила вона, випнувши підборіддя. — Як тебе звуть?

— Інокентій, — відповів він, нітрохи не знітившись. І додав, переходячи на «ти»: — А тебе?

Вона швидко подивилась навколо. Праворуч. Ліворуч. За спину…

— Ти не мусиш знати, як мене звуть. І я не хочу нічого знати про тебе, крім імені. Зрозумів?

«Невже це я? — здивовано спитав внутрішній голос. — І я справді на ЦЕ піду?!»

— Зрозумів, — діловито сказав Інокентій. — Мій паспорт…

— Не треба… Нічого не треба. Лише скажи — чому ти до мене підійшов? Я ж стара?!

Інокентій раптом почервонів. Вуха спалахнулй, як два рубіни.

У пологовій залі вибиралися на світ по двадцять-тридцять немовлят одночасно. Лікарі в синіх балахонах походжали від столу до столу; оскаженілій від болю Лідці видівся нескінченний людський конвеєр.

— А, тут літня жінка з першими пологами… Сан Саничу, хай Ніна не відходить від п’ятнадцятого столу…

Кожному новонародженому найперше прив’язували на ніжку номер. Щоб не переплутати в такій метушні.

— Хлопчик. Дівчинка. Дівчинка. Хлопчик. Три п’ятдесят. Три двісті. Два дев’ятсот… Ворушіться, ворушіться, за півгодини зміна!

Не встигну за півгодини, подумала знесилена Лідка. Доведеться народжувати між змінами.

Що ж ти там застряг, Андрію?!

Хтось, кого вона від самого початку визначила як хлопчика Андрія, ніби почув її промовлений подумки поклик. Веснянкувата молоденька Ніна — сама на чималенькому місяці вагітності — заметушилась, забігала навколо столу:

— Сан Саничу! Та Сан Саничу ж! П’ятнадцятий… Зашивати треба буде…

Лідка дивилась у стелю. Їй виділась біла поверхня моря, олов’яні тьмаві відблиски, величезний дальфінячий писок із карим здивованим оком…

Не можна під час пологів думати про дальфінів! Погана прикмета!

— Здрастуй, — ласкаво сказала Ніна. — Ох ти й здорове яке хлоп’я…

Лідка заплющила очі.