РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Куди ти преш зі своїм візком?!

Андрійко спав, усміхаючись уві сні, і здавався точною копією Лідчиних дитячих фотографій; Лідка засунула завісочку, прикриваючи сина від чужих непотрібних поглядів.

— Проходьте… Пані, ви куди?

— У парк, — відгукнулась вона автоматично.

Чиїсь спини розступились. Лідка обережно спустила візочок із бордюра; колесо проїхалось по кинутому черевику. Чоловічому, не новому, але досить пристойному, охайно вичищеному кілька годин тому.

Лише тоді Лідка підвела голову.

На тротуарі — на білій «зебрі» переходу — лежав чоловік років шістдесяти, в пожмаканому літньому костюмі.

Босий. У сірих шкарпетках.

Тягнучи за собою візок, Лідка, як прив’язана, ступила ближче.

— Ну що за люди, — бурмотіла перехожа бабця. — Збіглись… стерв’ятники… на ТАКЕ дивитись…

Люди в синіх халатах уже вантажили того, хто лежав, на ноші. Не те щоб зовсім грубо, але й не так, як заведено поводитись із живими.

За мить до того, як на чоловіка накинули простирадло, Лідка встигла побачити його обличчя.

Життя не пожаліло колишнього підводника Сашу, зате смерть його була миттєвою.

«Нашим пращурам не відразу вдалося встановити зв’язок між глефами та дальфінами. Біолога Карла Дорфа, що першим висунув гіпотезу про стадії розвитку дальфінів, спершу оголосили ледь не божевільним. І справді, адже дальфіни — ссавці! Порівняльний анатомічний аналіз дальфінів і, наприклад, китів виявляє багато спільного… Але є й відмінності. І головна серед них — органи розмноження…

Дитинчат дальфінів просто не існує в природі. Прагнучи підтвердити теорію Дорфа, його послідовники провели кілька глибоководних експедицій (див. розділ „Таємниці океанів“). Одна з них завершилася трагічно. Решта не принесли бажаних результатів — усі, крім однієї. Напередодні чергового апокаліпсису хоробрим ученим удалося зануритись на глибину понад тисячу метрів і зняти об’єкт, що пізніше одержав назву „дальфіняча кладка“. Це і є кладка, дальфіни відкладають яйця, як це роблять, наприклад, бабки. Важкодоступність таких кладок оберігає яйця — досі не існує надійного способу їх знищення… У час апокаліпсису спрацьовує „біологічний будильник“, природа якого досі не зовсім зрозуміла — імовірно, це мультифакторна система, що враховує сейсмічні коливання, зміну температури води та її хімічного складу. Із відкладених дальфінами яєць з’являються на світ істоти, відомі нам як глефи… Метою нетривалого життя глефи є поглинання різноманітної органіки. Діставшись берега, вони виходять на суходіл, де й поглинають усе, до чого можуть дотягтись (див. розділ „Глефи“). Наситившись, глефи повертаються в море й там переходять на наступну стадію розвитку — вкриваються оболонкою й завмирають, подібно до лялечки у комах. У такому вигляді їм вдається пережити апокаліпсис… Усього за кілька місяців після катаклізму з лялечок з’являються на світ дальфіни, якими ми їх знаємо. Вони харчуються рибою і, як правило, не становлять небезпеки для людини.

Іще відтоді, як виявився зв’язок між дальфінами і страхітливими глефами, людство сушить собі голову над тим, як звільнити себе хоч би від цієї небезпеки. Тотальне винищення дальфінів оберталося несподіваним результатом — відстрілювання дальфінів не скорочувало кількості глеф, а навпаки, ніби провокувало спалах їхньої активності. Імовірно, спрацьовували невідомі нам компенсаторні механізми… Знищення глибоководних кладок виявилося дорогим і неефективним заходом. На сьогодні найдієвішим методом боротьби з глефами лишається їх відстрілювання з крупнокаліберної зброї. Завали з органічних відходів, що споруджуються на березі для відвернення глеф, різноманітні перешкоди та пастки в глухих кутах не приносять бажаних результатів…»

(«Популярна енциклопедія», т. 1, с. 46–47)