РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

«Народження — ось усе, що ми можемо протиставити Смерті». Плакатами з суворою вагітною жінкою були заклеєні всі стовпи, всі щити і навіть стіни біленького паркового нужника. Подекуди плакати були доповнені грайливими, а то й узагалі сороміцькими зображеннями.

Лідка пройшлась назад-уперед алеєю. Її помітили; не раз і не двічі вона ловила на собі уважний, оцінний погляд.

Зграйка дівчат шепотілася на двох зсунутих лавках. Пострілювали очицями, вдаючи, що страшенно захоплені розмовою. Запах могутніх, пробійних парфумів розпливався, здається, по всьому парку.

Юнаки стояли і блукали по двоє, по троє. Поодинці походжали сивіючі чоловіки зрілих Лідчиних років. Замість скрипаля та гітариста в павільйончику сиділа строката компанія з магнітофоном.

Одна білявка здалася Лідці схожою на Віку, шкільну подружку Максимова. Від сорому Лідка ладна була тікати світ за очі, і втекла б. Якби наступної миті не з’ясувалось, що дівчина на голову нижча за колишню Лідчину ученицю і зовсім не така симпатична. Ні, це була зовсім незнайома дівчина, погляд її ковзнув Лідчиним обличчям, ніби крапля по клейонці. Не затримуючись і не лишаючи сліду.

Лідка зціпила зуби. Полізла рукою в кишеню, торкнулася картонної коробочки. Намацала зіжмаканий аркушик паперу; півгодини тому, на автобусній зупинці, смаглява усміхнена дівчина тицьнула їй у руки цей плакатик-пам’ятку. Вона тицяла його всім жінкам, що проходили повз неї; Лідка знала, що це за папірець, але не викинула, як зазвичай, у найближчу урну, а поклала в кишеню. І кілька хвилин по тому, відійшовши від зупинки і притулившись у хвіст якоїсь черги, крадькома розгорнула аркуш.

То була реклама центру зі штучного запліднення. Розповсюджувалась безкоштовно. Висіла на видному місці в кожній аптеці. «Уявлення про штучне запліднення як про неприродне та шкідливе для майбутньої дитини є не що інше, як забобон, грубий, печерний, не гідний цивілізованої людини… Наш центр пропонує… з урахуванням досягнень світової медицини…»

Лідка не наважилась ні викинути аркуш, ні сховати його. Знайшла середнє рішення — зіжмакала папірець, як мотлох, який треба знищити, і… поклала назад у кишеню.

На площі перед парком продавали повітряні кульки. Закохані, сміючись, прив’язували кольорові ниточки до ґудзиків; матусі поглядали на них несхвально й енергійніше колихали свої візочки. Лідка підвела голову, дивлячись, як відлітає чиясь жовтогаряча кулька. «Квітневий парк» — було написано на облупленій вивісці. І поруч, на стовпі, та сама сувора жінка з величезним животом. «Народження — ось усе, що ми мо…»

— Пробачте, у вас закурити… не буде?

Лідка повернулась.

Хлопець років двадцяти, старша група. Одноліток Максимова, але зовсім на нього не схожий. Високий, із довгими руками й ногами, з довгастим обличчям і прозорими, трохи витрішкуватими очима. Свого часу він міг би опинитися в Лідчиному класі…

— Я не курю, — сказала вона повільно. Зрозуміла, що треба повернутись і піти. І не повертатись до цього парку ніколи…

Рука в кишені стиснула одночасно й аркушик-пам’ятку, і коробочку зі снодійним.

Хлопець кліпнув. Він мав довгі пухнасті вії; він не скидався на невдаху, якого відштовхнули ровесниці. Симпатичний хлопець.

Секунди йшли. Не бігли, а саме йшли, розвальцем, здається, навіть накульгуючи.

— У вас якісь неприємності? — спитав хлопець.

— Із чого ти взяв? — спитала вона вчительським тоном.

Хлопець відступив на крок:

— Здалось… У вас такі… очі.