РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

У ванній шуміла вода. Мама якщо й чує — що ж їй, голяка до трубки кидатись? Батько, здається, ще спить…

— Тьотю Лідо, ну візьми, — роздратовано сказала Яна. — Ми ж запізнюємось.

І грюкнула дверима.

Однією рукою утримуючи дитину, Лідка прочовгала до телефону. Підняла слухавку:

— Алло.

Мовчання. Трісь-трісь. Лідка готова була роздратовано жбурнути слухавку назад — коли з того боку, з потріскувань, виник голос:

— Будьте ласкаві, покличте Лідію Анатолівну.

— Це я, — сказала вона, дужче притискаючи до себе Андрія.

— Це Саша, — сказала слухавка. — Ми колись пірнали разом. У Рассморті. Пам’ятаєш?

Андрієві було незручно. Він поворушився, звільняючи ручки. Тихенько закректав.

— Пам’ятаю, — сказала Лідка глухо. Але згадала не море й не затоплені Ворота, і не дерево з тугих шурхотливих бульбашок — згадала оббиті шкірою двері і тьмяний блиск шпильки на краватці: «Ти маєш рацію. Науковець із тебе хріновий».

— Стара Верверова таки дістала тебе? Дотяглась?

— Ні, — сказала Лідка крізь зуби. — Лише джинси викинути довелось.

Маленький Андрій нарешті зригнув. Так, кофточку знову доведеться міняти.

— Лідо, треба зустрітись. Поговорити.

— Не хочу! — сказала вона злостиво. — Усе це мене не стосується. Я не маю часу. У мене маленька дитина.

Пауза.

— Справді?! Вітаю… Тим більше — ти ж хочеш жити спокійно? І, мабуть, хочеш дізнатися, хто все-таки вбив Андрія Зарудного?

Малюк скиглив усе голосніше.

— Чого мовчиш, Лідо?