РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Жінок Лідчиного віку тут було мало. Прийшли двійко розмальованих, силкуючись здаватися молодими, п’яненьких осіб — і відразу пішли геть у компанії чотирьох юнаків напідпитку. А взагалі, кажуть, професійних повій звідси ганяють, за цим стежать спеціальні працівники ЦО в цивільному…

Алеєю пройшовся холодний вітер. Лідка зіщулилась; ледь чутно пересипались таблетки в картонній коробочці. Хоча ні, вони не могли пересипатись, Лідці почувся цей звук…

Спершу вона хотіла посидіти біля моря, але шторм, що там починався, й погана погода зле пожартували з нею. Вона вирішила подивитися на так зване свято життя. І от спостерігає вже четверту годину.

— У вас закурити не буде?

Вона окинула поглядом міцного чоловіка років сорока. Хитнула головою. Підвелась і рушила до виходу з парку.

«Уявлення про те, що штучне запліднення шкідливе для здоров’я, є не що інше, як грубі забобони. А поширений міф про те, що штучно зачаті діти нібито не здатні пережити апокаліпсис, — обурливе та шкідливе. Пропаганда штучного запліднення як альтернативи випадковим зв’язкам має посідати найголовніше місце в усій пропагандистській роботі медичних установ».

(Газета «Твоє здоров'я», 15 вересня 2-го року 55-го циклу)

Уночі вона лежала, слухаючи ревіння маленького Тимура. Тимура-другого, маленького сина Яни-другої. Ото плутанина…

Цікаво, а Лідчиним іменем тут когось коли-небудь назвуть? Якщо раптом буде дві дівчинки підряд, якщо відкриється вакансія для імені?

І ще — вона думала, що робить у цю мить Максимов. У перші місяці після його від’їзду це була майже хвороба — вона не могла відволіктись від думок про нього. Де живе? Де працює? Із ким спить?!

Кілька його листів зберігалися в шухляді столу. Хоч як це дивно, саме листи допомогли Лідці звільнитися від Максимова. Читаючи їх один за одним, Лідка шкірою відчувала, як він віддаляється все далі й далі. В останніх листах почастішали нарікання на пошту — от, мовляв, як погано ходить, якщо ти подовгу не отримуватимеш звісточки — знай, це клята пошта…

Із чого Лідка зробила висновок, що листування набридло Максимову і він готується згорнути його. Так і сталось. Ось уже чотири місяці від Максимова не було навіть листівки.

Стосиком лежали на підлозі книжки про дальфінів. Від академічних і до нісенітно-популярних; стосик був укритий товстим шаром пилу. Лідка давно відмовилася від своїх псевдонаукових розслідів. Зв’язок між дальфінами й апокаліпсисом, дальфінами і Воротами? Маячня. До дальфінів увесь час пристають найнеймовірніші здогади.

Вона лежала і дивилась у стелю. Поруч на подушці валялась коробочка з транквілізатором; за стіною кричало немовля. Голосніше, тихіше, голосніше… «Тимо, Тимо, Тимочко…»

Прийняти одну таблетку — і відразу настане пізній ранок.

Прийняти всі таблетки…

Нічого не настане. У дальфіна вже не вселитись… хоч добре було б. А самогубця після смерті чекає в кращому разі порожнеча…

Стукотів у шибки дощ. Рідко-рідко вікнами проходились фари випадкової машини, і тоді здавалось, що в темряві засвічуються сотні докірливих очей.

Лідка заснула, судомно обійнявши подушку й уткнувшись носом у маленьку аптечну коробочку.

На постаменті пам’ятника героям-підводникам червоніли виведені помадою імена. Різнокольоровою помадою. Криваво-червоний «Миша». Цегляно-жовтий «Петя». Рожевий «Ростик». Перламутровий «Віталик». І ще багато всяких, Лідка не стала їх читати. Герої-підводники дивилися поверх голів, їм, героям, було байдуже до пристрастей, що вирували біля підніжжя постаменту.