РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Лідка усміхнулась. Скинула решту ліків на підлогу, лягла на диван, підклавши руку під голову. Коробочку з транквілізатором поклала на груди.

Життя прекрасне. Новий цикл — нове життя.

Ішов дощ. У парку швидко темніло; засвічувались жовті ліхтарі в облямівці мерехтливих крапель. Хтось притишено сміявся. Під дахом трухлявого павільйончика грали вуличні музиканти, гітарист і скрипаль. Їх слухали, збившись юрбою, накрившись блискучими чорними парасолями; Лідка зупинилася на хвилинку і несподівано для себе лишилась на годину.

Вони добре грали. І теплий дощ, і парасолі, й підсвічені ліхтарями краплі були частиною цієї музики. Лідка стояла, стискаючи в кишені вітрівки коробочку з транквілізатором, і бездумно усміхалась у темряву.

Люди, що її оточували, теж усміхались. Майже всі були збуджені, багато хто — напідпитку, запах вина плив над головами разом із запахом моря та запахом дощу. Але п’яного реготу, гучних голосів та іншої подібної гидоти не було; Лідка спершу дивувалась, потім перестала.

Гітарист і скрипаль зробили паузу; натовп заворушився. Лідка відійшла вбік і сіла на мокру лавку.

Віддалік підносився пам’ятник героям-підводникам — дві мужні постаті з бронзовими масками, зсунутими на бронзові лоби. Один тримав в опущеній руці акваланг, другий — гарпун. Усе місто знало, що, коли подивитись із певного ракурсу, гарпун скидається на небачених розмірів чоловічу принаду. Мабуть, тому Квітневий парк і набув своєї дивної сезонної особливості.

Висока цибата дівуля, зовсім молоденька, видно, з молодшої групи, нервово курила під облізлим парковим грибком. Двоє хлопців зупинилися неподалік, про щось коротко порадились; один крадькома витяг щось із кишені, другий витяг це щось у нього з рук. Лідка ладна була присягнутись, що хлопці тягнуть жереб за допомогою двох звичайних сірників.

Хлопці перезирнулись. Знов-таки крадькома потисли один одному руки; той, що витяг короткого сірника (так подумалось Лідці), пішов уперед, ніби прогулюючись. Пройшов повз нервову дівчину, зупинився; повернувся, ніби щось забувши.

— У вас закурити не буде?

Дурнувате питання, особливо якщо врахувати, що дівчина смалила щосили.

Якийсь час хлопець і незнайомка дивились одне на одного. Потім дівчина щось тихо сказала й погасила сигарету. Хлопець відповів; у руках у нього з’явився знов-таки приготований заздалегідь паспорт.

«Цікаво, а довідок про здоров’я тут не вимагають?» — подумала Лідка.

Дівчина глянула на розгорнутий хлопцем документ. Перевела погляд на його обличчя; закусила губу. Полізла в торбинку, довго там порпалась, хлопець терпляче чекав. Нарешті дівчина вийняла свій, загорнутий у поліетилен, паспорт. Показала хлопцеві. Той прочитав ворушачи губами:

— …Яке гарне ім’я!

Дівчина тьмяно всміхнулась.

Хлопець галантно запропонував свою руку; дівчина взялася за неї двома пальцями, ніби боялась обпектись. І так, удвох, вони закрокували вздовж алеї — зворушливо, ніби закохані з вечірки…

Нерест.

Лідка примружила очі. За три години, проведені у вечірньому парку, вона надивилася цих сцен у всьому їхньому розмаїтті. В основному тут гуляла молодь з останнього покоління, але траплялись і старші люди, чоловіки Лідчиного покоління й навіть зовсім сиві дідусі. Один такий надумав ніжно позалицятися до Лідки; вона прогнала його, заслуживши в’їдливе зауваження, що, мовляв, солідній і гордій пані добре б дихати повітрям у якомусь іншому місці…

Дідусь мав рацію.