РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Вона раптом засоромилася свого тіла. Безсоромно голого, не першої молодості та свіжості, незасмаглого, в’ялого.

— Хлоп’ята, — сказала вона хрипко. — Хлоп’ята… ви…

— А-а-а! А-а-а!

Хтось кричав на березі. Лідка обернулась; певно, ця молоденька товстунка мешкала в перекинутому катері. Тепер вона кричала і присідала; на ній була простора, до колін, тільняшка.

— А-а-а! Дальфі… Вовко! Во-овко-о!

Від невидимого за скелями катера вже біг, перестрибуючи з каменя на камінь, напівголий хлопець із гвинтівкою в руках.

Дальфіни були вже в морі, метрів за п’ятдесят від берега. І продовжували віддалятись.

Перші немовлята з’явилися на світ навесні. Вікна у вцілілих будинках були на той час не лише засклені, а й завішені кокетливими фіранками. Немовлята народжувались і народжувались, і було їх навдивовижу багато; на кожному рекламному щиті висів звичний, дещо пишномовний плакат: «Народження — ось усе, що ми можемо протиставити Смерті». Із плаката дивилася пронизливими очима жінка з величезним животом. За її спиною вгадувались обриси Воріт, руїни та попелища.

Вервечками стояли біля під’їздів старі візочки. Сходив сніг із невідбудованих руїн. Дитячий крик надавав особливого колориту густонаселеному комунальному побуту.

Тимурова донька Яна народила Лідці небожа у других. Тьху ти, майже онука; через цю кволу, не зовсім доношену істоту вдалося відкласти неминуче ущільнення. Квартирі Сотових поки що дали спокій — хоча для цілковитої впевненості треба було завести ще двох членів родини.

— Я скоро заміж вийду, — казала Яна. — Не за цього, звісно, що мені малого зробив. Той дурень… Я гарного хлопця знайду, надійного. От побачите.

— От і добренько, — навмисне бадьоро казав батько. — Чоловіка твого пропишемо, а там і ще одного хлопця народите… чи дівку. Устигнете ж?

— Устигнемо, — казала Яна. — Двійню.

— Давайте, — стурбовано казав батько. — А то на Пашка надія невелика, все на сторону бігає, паразит.

— Нічого, я скоро таку бабу приведу — не зрадієте, — похмуро обіцяв Павло.

Лідка цих розмов намагалась уникати.

Паша рідко ночував удома; Лідчина дитяча кімната належала їй майже неподільно. На столі, що пам’ятав іще зошити ліцеїстки Сотової, звично лежала фотографія Зарудного. Мама в Лідчину кімнату воліла без крайньої потреби не заходити.

З усіх щілин перла свіжа трава. Зацвіли тополі на бульварі; одного з теплих вологих днів Лідка довго сиділа, дивлячись у вікно і погладжуючи портрет Зарудного під склом. Потім підвелась, дістала з шафи пластмасову автомобільну аптечку й висипала її вміст на диван.

Розкотились облатки і капсули. Були серед них і такі, за які на чорному ринку можна було виручити грошей на хороший магнітофон чи вечірню сукню, але Лідка не слухала музики і їй не потрібні були вбрання. Та й термін придатності в цих ліків давно вийшов, мабуть, адже купувались вони ще в розпал рисюківської кар’єри…

На коробочці з нічним транквілізатором було вибито умовний термін «24». Тобто двадцять четвертий рік від початку циклу, в якому випущено ліки; почався другий рік нового циклу, апокаліпсис стався на двадцять першому, отже, транквілізатор придатний, і навіть дуже.