РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Берег був порожнім.

Тоді Лідка, повагавшись секунду, зняла футболку. Скинула повні піску кросівки, стягла спортивні штани, зіжмакала й запхала в якусь щілину заношену білизну. Синець на коліні відгукувався болем на кожен рух.

Потрапивши у воду, хворе коліно спершу спалахнуло, а потім якось дивно заспокоїлось.

Вода.

Ритм хвиль.

Лідці здавалося, що вона взагалі нічого не відчуває. Ні синця, ні штрикання з лівого боку грудей, ні тридцяти семи прожитих років. Ні двох апокаліпсисів. Ні загибелі Зарудного. Ні втрати Максимова. Ні рук, ні ніг.

Вона розчинялась, як шматочок цукру. Поволі і з задоволенням. Здається, крізь неї вже просвічувало сонце…

Вона усміхнулась.

Опустила обличчя у воду. Без маски дивитись було погано; розмазана чорна тінь пройшла просто під нею й виринула на поверхню за п’ять метрів від Лідки.

— Привіт, — сказала Лідка без страху і без радості.

Дальфін м’яко пішов у воду. Поруч відразу виринув інший; поглянувши на його лице (писок?) Лідка подумала, що це дальфіниха.

— Як у вас зі статевими проблемами? Теж, мабуть, нерест?

Третій дальфін підійшов зовсім близько. Лідка побачила його метри за два перед собою — і навіть устигла злякатись.

Туга спина прокрутилась колесом. Дальфін зник. Виник у Лідки за спиною.

Зжеруть, подумала Лідка. Зжеруть, я поранилась, я пахну кров’ю…

Дальфін повернувся боком, не зводячи з Лідки гострого ока. Око було каре, як у Тимура.

Лідка простягла руку — і торкнулася його шкіри.

На мить пригадалось видіння в отворі мертвих Воріт. Коли Лідчині руки раптом видовжились, не втративши при цьому чутливості; дальфін був, мабуть, за два метри від Лідки, а вона легко, не напружуючись, дотяглася до нього вказівним пальцем. І рука мимоволі відсмикнулась…

Нічого не сталось.

Дальфін знову пірнув. Проплив просто під Лідкою; вона відчула, як її обдало, ніби вітерцем, потоком води, яку він розганяв.