РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

«…Порожні оболонки. Істоти безтямні й бездушні. Кожен, хто бачив їх, погодиться з цим судженням… Та от кінчився апокаліпсис. Люди та вищі тварини пішли у Ворота, нижчі тварини зачаїлись, перечікуючи пекло, що спустилося на землю… і глефи, ті, що лишилися живими й не змогли насититись, повертаються в кипуче море. І вкриваються пеленами, і робляться лялечками, про які нам невідомо ні-чо-го…

Кажуть, що глефи — порожні істоти, готові прийняти в себе людину. І от на початку нового циклу вони перероджуються не лише фізично, але і внутрішньо. Кажуть, душі загиблих під час апокаліпсису вселяються в дальфінів. Але душі ці ніби сплять — і лише зрідка пригадують те, що було з ними колись. Дальфіни бачать людей — і згадують, що самі колись були людьми. І дуже часто шукають контакту, але люди бачать у них убивць і людожерів і зустрічають їх гарпунами та кулями…»

(В. Великов, «На межі неймовірного». М’яка обкладинка. Наклад 5 тис. прим.)

Пісок на березі був поритий колесами самоскидів. Дивно, але хтось десь колись щось відбудовував, у когось були самоскиди; комусь знадобилися пісок і галька, раз він узявся добувати їх просто з міського пляжу. Теж своєрідне мародерство…

Лідка пройшла далі.

Пляжні парасольки, косо увіткнуті в пісок, схожі були на моторошний лісок-покруч. Тріпотіли на вітрі клаптики зотлілої тканини, іржаві спиці стирчали на всі боки, ніби промені бракованих залізних сонць. Кажуть, з одного з пляжів поривом вітру зірвало всі парасольки. І вони летіли, перекидаючись, і опустились десь у місті, причому в падінні поранили з півдесятка людей…

Лідка йшла, загрузаючи по кісточки. У її старих кросівках давно було повно піску, пісок перетікав між пальцями ніг, спершу Лідка кривилась, а потім призвичаїлась. Ритм кроків затягував; так борються з зубним болем — чотири кроки вперед, чотири кроки назад, із кутка в куток тісної кухоньки…

Лідка йшла, безтямно дивлячись перед собою.

У прибережному камінні лежав на боку прогулянковий катер. На залишках снастей сохло якесь ганчір’я, від катера тягло димком — видно, й там хтось живе.

Лідка обійшла тушу дохлого корабля. Крокувати ставало все важче; пісок змінився суцільним нагромадженням каміння. Лідка впала й поранила коліно; підвелась і, зашипівши крізь зуби, почвалала далі.

…Напевно, справжнє кохання й має бути сліпим. Справжнє кохання має бачити потенціал великого науковця там, де його нема й бути не може…

Лідка криво усміхнулась.

Усе лютіше палило маленьке біле сонце. Нарешті вона знесилилась, присіла на перший, що їй трапився, камінь, приплющила очі. Крізь опущені вії море здавалося калюжею розплавленого олова. І коли в цій калюжі замерехтіли чорні спини, Лідка вирішила, що їй привиділось.

Дальфінів було штуки три.

Вони були молоді. Вони були, мабуть, дітьми, майже немовлятами; у блискучій чорній шкурі вони існували менш як місяць. Раніше вони були яйцями в глибоководних кладках, а потім — страхітливими глефами, що поглинали все живе і мертве… А потім короткий час — сонними нерухомими лялечками. І ось тепер вони на повний хід ішли до берега, не знаючи (чи знаючи?), скільки куль і гарпунів тільки й думають, як би увійти в чорний блискучий бік… Утім, тепер берег майже порожній. Ніхто не полюватиме на відносно безпечних людожерів, що змінили шкуру.

Лідка сиділа, скорившись дивному заціпенінню. Дальфіни то ледве виднілися над хвилями, то вистрибували високо в небо, Лідці здавалося, що вона розрізняє їхні писки (обличчя?). І ніби вони на неї дивляться. І йдуть до берега навмисне для того, щоб опинитися поруч із нею.

Вона згадала, як колись дивилось на неї маленьке здивоване око. І як потім це око з’їли чайки.

Чомусь усі, хто в її присутності стріляв у дальфінів, були їй неприємними. Цивільник Саша. Президент Стужа. Можливо, це збіг. Гадається, саме так.

Дальфіни підійшли ще ближче. Значно ближче, ніж це зазвичай бувало. Лідка сиділа нерухомо.

Дальфіни тепер удавали, ніби її тут немає. Уподобали глибоке місце майже біля самого берега і завели, схоже, гру. То ганялись одне за одним, ішли на дно, то вискакували нагору; Лідка озирнулась, чи немає на каменях стрільців. Надто вже підставлялись стрибучі тварюки.