РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Характер ушкоджень при тисняві у Воротах подібний до характеру ушкоджень… при деяких видах автокатастроф! Нам показали… щоб був стимул тренуватись, бо всі скиглять і скиглять, що, мовляв, надто багато навчальних тривог…

— Зрозуміло, — швидко сказала Лідка. — Відкрили підручники. Трьохсота сторінка, вправа двадцята до параграфа п’ятдесят дев’ятого. Дрозд, прочитай уголос…

— …Послідовно перелічити загальні закони виникнення Малих Воріт у лісостепу, в степовій зоні, в напівпустелі, в пустелі… Написати формулу популяційного зсуву стосовно вищих тварин… Підставити в неї дані…

Лідка дивилась у стіл. У животі в неї було порожньо й холодно; за день чи два, як натякала директорка, «екскурсія» чекає на весь викладацький склад. Ну Лідка, скажімо, кризовий історик і багато чого бачила. Але…

Відчай був схожим на вибух. Лідчині пальці самі собою стиснулись на картонній обкладинці журналу.

Чому?! Що, інакше — ніяк? Інакше — не пройти? «Апокаліпсис — намордник, одягнутий на людство…» «Натовп схожий на амебу… найпростіші рефлекси… найпростіші подразники…»

Рефлекс. Але рефлекс складний. Усе життя покласти на його відпрацювання. Покоління за поколінням. Може, з часом послух інспектору зробиться вродженим?

Ні. Набуті властивості не передаються у спадок. А отже — від народження до смерті тренування і тренування, а прийде наш час — увійдемо у Ворота з гордо піднятою головою… З рефлекторно піднятою головою. Альтернатива? Тиснява. Куча мала. Пекло, де лишилась Яна…

Лідка зрозуміла, що клас давно дивиться на неї й чогось чекає. Що донощиця Дрозд давно прочитала завдання й чекає подальших указівок. І що вони — багато хто з них — чудово розуміють, чому замовкла біологічка й про що вона думає. В усякому разі гадають, що розуміють.

— Дрозд, — сказала Лідка незвично слабким голосом. — До дошки, пиши закони, пиши формулу, підставляй дані. Максимов, піди подивись, як почувається Роєнко…

Максимов підвівся, але білявка вже повернулась, трохи не така бліда, з мокрими плямами на форменій сукні.

— Хто з вас читав праці Зарудного? — несподівано для себе спитала Лідка.

Здійнявся ліс рук:

— Ми проходили з новітньої історії… «Вступ до історії катаклізмів» і деякі статті…

— А поза програмою, для себе — ніхто не пробував читати? — спитала Лідка бозна для чого.

Руки опустились.

— Нє… ми за програмою…

Максимов насупився. Із викликом глянув Лідці в очі і — єдиний — підняв руку.

Рукав піджака був трохи закороткий. Скотився ледь не до ліктя.

— Але чому ж ніхто цього не знає?!