РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Вони йшли пустельною вулицею, яку продували всі вітри.

— Я думав, Зарудна, невістка Зарудного — це та жінка з Дитячого фонду, я колись бачив по телевізору, давно, правда… Я ніколи б не подумав… Я думав, у вас просто таке саме прізвище!

— А чи не все одно? — спитала вона похмуро. — Із сином Андрія Ігоровича я вже багато років як розійшлась. Прізвище залишила… бо Андрій Ігорович не був би проти. Прізвище — і все.

Максимов насупив брови, ніби щось пригадуючи. Згадуй, зітхнувши, подумала Лідка.

— Якщо ви приховуєте це, — запнувшись, почав хлопчик, — то я нікому не скажу…

Лідка відкрила рота, щоб упевнити Максимова у своїй цілковитій байдужості, але в цю мить високо в небі розірвалась сигнальна ракета, і відразу звідусіль завили сирени.

— У тривогу вклепались, — сказав Максимов гірко. — А в мене на сьогодні стільки уроків…

Лідка швидко подивилась навколо. Сутеніло, вулицею мела заметіль, засвічувались — і відразу гасли вікна в будинках.

— Іди за мною.

Вона безцеремонно схопила його за рукав пальта й потягла вбік. Тут, неподалік, був недорозібраний дитячий майданчик із круглою башточкою-фортом. Башточку любив і чистив місцевий двірник; часом дорогою з роботи Лідка дозволяла собі усамітнитись в іграшковому замку. Він помітно покращував їй настрій.

— Стрибай. Щоб не лишилося слідів перед входом.

Вона чомусь не сумнівалася, що він послухається. Не закліпає очима, не спитає: «А як же тривога?»

Віконця-бійниці були такими вузькими, що в них не пролізло б середнього розміру яблуко. Нагору вели гвинтові сходи; на другому поверсі уздовж стін розмістилися напівкруглі лавки.

— Сидимо. Тихо.

Зовні заметушились ліхтарики. Потім підійшла машина з потужним прожектором, і промінь його мазав, як малярний пензель, по фасадах будинків, уздовж вулиці, і щоразу, коли маленька дитяча башточка потрапляла в його світло, Лідка бачила перед собою зосередженого, трохи наляканого, та загалом спокійного Максимова. Стиснуті губи робили його старшим, ніж він був насправді, зате широко розплющені очі лишались відверто дитячими, Лідці здавалося, що перед нею сидить то хлопець років двадцяти, то хлоп’я років дванадцяти.

Вона стиснула його руку:

— Не бійся…

Він кивнув. Нічого, мовляв. Не боюсь.

Глухі голоси завели знайомий перегук; когось чекали, але ні Лідки, ні Максимова в цих списках не було, вони мали самі зафіксуватись як випадкові перехожі, та от не випало. Застудженим голосом скаржилася на долю якась жінка, металічно промовляли рації, вуркотів мотор, лаялись чоловіки. Потім до Лідчиних вух долетів свисток — колона важко рушила з місця, в ніч, у хуртовину, що починалась, до рефлексу, до підкірки, тепер уже тренуватися не так важко, ви помітили, тепер усе йде як по маслу, рух на свіжому повітрі дуже корисний для здоров’я, ви не повірите, в мене перестало боліти серце і значно покращився колір обличчя…

Колона пішла. Ліхтарі лишились.