РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Прожектор погас зовсім — і темрява зробилася зовсім непроникною. Не світилося жодне вікно. Страшно.

Максимов посунувся вперед, і вона вухом відчула його лоскітливе дихання.

— А якщо… вони лишились… стежити?

— Темно, — сказала Лідка пошепки. — Зараз підуть перехожі, ну, й ті, що з роботи ще не прийшли… І тоді ми вийдемо, в темряві. Хто що доведе?

— Ви хоробра, — сказав Максимов ледь чутно.

Вона осміхнулась:

— Я боягузка… Твоя мати не хвилюється?

Хлопець пововтузився на лавці:

— Вона… знає ж, що я можу в облаву… тобто в тривогу потрапити. Тобто вона хвилюється, звісно…

— Посидьмо ще хвилин п’ятнадцять — і ходім… Пообіцяй мені, Артеме.

— Що?

— Пообіцяй, що сам ти НІКОЛИ так не робитимеш.

Новий порив вітру змусив обох зіщулитись. Лідка терла долоні в рукавичках, але пальці не бажали зігріватись, а тільки ще дужче мерзли.

— Бо… люди повинні чесно тренуватись? — спитав Максимов так тихо, що Лідка швидше здогадалась, аніж розчула.

Тепер, коли очі відвикли від світла, можна було розрізнити обриси бійниць. І лапаті сніжинки. І самотню зірку в розриві снігових хмар.

— Бо тебе спіймають, дурнику.

Він зітхнув із таким полегшенням, що навіть крізь завивання вітру Лідка розчула це його зітхання.

— Я так і… але мене не спіймають!

— Спіймають. Обіцяй, що не будеш. Інакше завалю на контрольній.

Він невпевнено помовчав.