РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Добре, що він не бачив її обличчя.

«Центральний штаб ЦО висловлює співчуття родичам та близьким покійних. Ухвалено рішення про призначення матеріальної компенсації…»

(Телевізійне звернення до громадян із нагоди подій 2 серпня 18-го року)

«…у кращому разі грубі помилки. У найкоротший термін ізолювати групу інструкторів, що перебували в районі Поштової площі в період із шостої двадцять до сьомої нуль-нуль. Відновити протоколи переговорів зі штабом… Сформувати офіційний запит командувачу саперних військ, чиї дії зрештою призвели…»

(Внутрішній документ ЦШ ЦО, З серпня 18-го року)

«…не тисяча осіб, як сказано в офіційному зверненні, а щонайменше п’ять тисяч (якщо не рахувати поранених). Їх ховають на різних кладовищах, навіть за межами міста, навіть в області. ЦО шукає змови, звинувачує армію, у той час як цей страхітливий рукотворний апокаліпсис — цілковито на совісті ЦО й особисто Президента…»

(Листівка).

І спитав Господь: «Чому Ворота стоять порожні?» — «Нема кому рятуватися, Господи, — відповіли йому. — Усіх заморили в процесі навчання».

(Анекдот)

Вони вилежувались на траві, дивлячись у небо. Хмари пливли ніби в подвійних торочках — перший ряд утворювали похилені колоски трави. Другий був вище — зелені крони сосен.

— Артемчику…

— Що?

— Здогадайся.

— Просто зараз? На голій землі?!

Сміх.

У небі живою сіткою рухалась величезна пташина зграя.

Геть від міста.