РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Колона пройшла. Залишки снігу на дорозі скидалися на пожовану сіру серветку.

— Ти справді її скривдив? — спитала Лідка неуважно.

— Вона мені не подобається, — жалібно сказав Максимов.

Лідка ледве стрималась, аби не засміятись. Незважаючи ні на що, в неї був чудовий настрій. Може, завдяки цьому дурникові.

Вона вперше від початку розмови подивилася на нього. Це коротке пальтечко він носив, мабуть, уже років п’ять, і спершу воно було величезним, нижче колін, потім непомітно стало якраз, а тепер скидається радше на куртку. Кругла дитяча шапка зі штучного хутра. У Лідчині часи такого хлопця засміяли б до істерики, і жодна дівчина не зацікавилась би ним, хіба що найбільш екзальтована. А тепер більшість підлітків ходить у перелицьованому дитячому одязі, бо на новий не вистачає грошей. Звикли, не помічають. Треба ж оплачувати роботу армії інструкторів, які нічого не вміють, окрім як водити свої групи до муляжів Воріт. Агітаторів, які роз’їжджають по селах із баянами, плакатами та навчальними фільмами. Стратегів і тактиків, які розробляють усе нові маршрути з урахуванням зміни обставин. Колосальний парк різноманітної техніки, секретні інститути стеження, виявлення та зв’язку тощо, всього не перелічити…

— Вона страждає, — сказала Лідка. — Зрозумій її правильно.

Максимов мовчав, опустивши зелені очиська. Куточки рота його були опущені по-дорослому скорботно, так що Лідці захотілось напхати йому снігу за комір, аби пожвавішав.

Але вона стрималась.

Уже в перший день нової чверті старшу групу в повному складі зірвали з трьох уроків. Лідка похмуро вешталась учительською, слухала плітки, намагалась читати газети — нудота. Їй треба було пройтись по крамницях, але, зневажаючи себе, вона так і не наважилась вийти. Імовірність зустрічі з патрулем була не така вже велика, але Лідку сіпало від однієї думки про це.

На четвертому уроці в неї був «улюблений» клас. За десять хвилин до дзвоника автобуси висадили старшокласників на шкільному подвір’ї; усі вони мали кепський вигляд. Цивільники провели перегук — і незвично мовчазна юрба підлітків розтеклася по класах.

— Розгорнули зошити. Тема сьогоднішнього уроку… що це ви всі такі прибиті?

Мовчання.

— Віко Роєнко, що було на екскурсії?

Бліда білявка — неабияке видовище. Лялькове личко Віки мало виразний синій відтінок.

— Ми були на екскурсії в морзі…

— Де?

— У міському морзі, — розгублено зізналась Віка. — У програмі… у межах програми… підготовки до апокаліпсису. Нам показували жертв автокатастрофи… за характером… ушкоджень… Можна вийти?!

Лідка ледве встигла кивнути. Затискаючи собі рота, білявка вилетіла з класу.

— Дрозд… розкажи, що там було.

Доньці цивільника годиться мати міцніші нерви, ніж в інших. Тоня Дрозд набрала в груди якомога більше повітря: