РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Дівча готове було розревітись. Очі-свердла перетворились на звичайні скривджені, сповнені вологою очі. Куди тобі змагатись із нами, цивільнича донько. Кінчилося твоє перше кохання. Змирись.

— Іди в клас, Дрозд. Ні… іди до туалету — жіночого! — і причепурись. І надалі, будь ласка, думай, що кажеш.

Донощиця пішла геть; за хвилину на іншому кінці коридору забулькала в раковині вода. Максимов як став, прихилившись спиною до одвірка, так і стояв непорушно. Стискаючи в кулаці червоний маркер.

Він був одного з Лідкою зросту. Від нього пахло юнацьким потом, і не гарячим, фізкультурним, а холодним, липким, нервовим. Але запах не був неприємним. Очі, зеленіючи, як хвоя, часто й розгублено кліпали.

— Дурень, — сказала Лідка самими губами. — Ідіот… іди в клас.

Чомусь у неї був гарний настрій. Уперше за багато днів. І навіть за багато місяців.

І чомусь, побачивши Максимова, що відділився від цегляної стіни, вона не здивувалась.

Кінчився шостий урок, і кінчилась щотижнева планерка.

Шоколадку прибиральниці Лідка так і не подарувала — відклала на потім, щоб не викликати підозр. У Антоніни Дрозд не стало духу, щоб провести дізнання самостійно. А може, вона зробить це завтра. Сьогодні вона надто засмучена.

Директорка казала щось про зниження успішності — Лідка слухала одним вухом. Потім пішла мова про порушення дисципліни та правопорушення малолітніх; останнім часом, казала директорка, почастішали випадки різноманітних хуліганських вибриків, що їх підтримують, на жаль, дорослі. Відмова від участі у зборах, ігнорування вказівок інструкторів ЦО, провокаційні написи на стінах…

Ліва рука директорки спочивала на перев’язі. Під час останньої навчальної тривоги немолода жінка впала і дуже розтягла сухожилля.

Лідка звільнилась за чверть до четвертої; отже, Максимов прочекав на вулиці близько двох годин. Притому, що сьогодні мороз і вітер.

— Лідіє Анатолівно…

Злочинна змова, подумала Лідка. А якщо в нього в кишені підслухувальний пристрій?

Маячня. Чого лиш не спаде на думку напередодні апокаліпсису.

Вона йшла, не сповільнюючи кроку. Максимов ішов поруч, і Лідка бачила, що він розгублений. Він чекав, що вона хоча б погляне на нього, про щось спитає…

Біля переходу вона змушена була спинитись. Дорогою йшла, зневажаючи світлофори, колона військових машин, точніше, колишніх військових, переобладнаних під потреби ЦО. Величезні ребристі шини хазяйновито місили сніг.

— Їм на тебе начхати, — сказала Лідка, ледь розводячи зуби. — Вони їдуть у своїх справах. Вони не добрі й не злі. Вони мають їхати. Якщо ти послизнешся й опинишся в колії — вони проїдуть по тобі. Сам винен. Вони — машини. Вони роблять свою справу… А ти — дурень.

Максимов мовчав, уражений.

— Більше так не роби, — зітхнувши, завершила Лідка. Усе-таки шкільна фразеологія повільно, та впевнено липла до неї, заповнювала пам’ять і мовлення. «Відповідальність за послідовне опанування знань… Повсюдне паплюження епохального значення…»