РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Будинок тридцять «бе», квартира тринадцять, — бубонів зовсім поруч хрипкуватий чоловічий голос. — Відмова, мотивування — запалення легенів.

— Із запаленням сказали поки що не брати. Довідка є?

— Нема.

— Яка дільниця?

— Сто сорок сьома.

— Косить, мабуть, зараза. Перевірю.

— Перевір… і двійко пацанів знайшли в підвалі, мотивування ніякого, самі сльози. По чотирнадцять років, молодша група.

— Хай школа розбирається… Усього?

— Усього за двома дільницями семеро відмовників. Цього ненормального з п’ятої квартири вже забрали, я зателефонував. Пані з запаленням, двоє пацанів, старий пень із тридцять «а», померти, ка, хочу спокійно.

— Блін…

— Ага… Спокійно, кажу, не вийде, дідусю… І одна парочка закосила, сирени, кажуть, недочули. Мужик і баба, з ліжка їх витягли, ну звісно — почуєш тут! — Голос безсоромно реготнув. — Ці, правда, відмовлятись не стали, ноги в руки — і любісінько побігли…

— То чого ти мені звітність псуєш?! П’ятеро відмовників, п’ятеро, цих бовдурів я полякаю, а у зведення їх не занось. Усі?

— Всі… П’ятдесят сім осіб зі списку відсутні — у відпустці, у відрядженні, не повернулися з роботи. Треба було пізніше сигналити.

— Як нам командують, так ми сигналимо.

— Так… Слухай, тут пані з хлопчаком під сирену проходили, а в списках випадкових їх не було.

— Яка ще пані з хлопчаком? Місцеві?

— Ні, в списках їх нема. Випадкові. Перехожі. Куди вони могли подітись?

— Устигли, видно.

— Нє. Не встигли. Темно, зараза…

— Я ж тобі машину пригнав.