РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Ага… Хай посвітять по палісадниках. Може, вони на дурнячка сховались де-небудь.

Максимов інстинктивно втиснувся в камінь, подалі від бійниці. Лідка й сама напружилась. Нещадно мерзли пальці ніг у надто тонких чоботах.

Знову завуркотів мотор. Сніг заіскрився, ніби під сонцем. За мить у башточці зробилося світло як удень. Лідка побачила величезні очі Максимова та крапельки поту на його лобі. Це в такий холод.

— По палісадничках, по щілинах, он там у підворіття… і за трубою… Так.

— Один спритник у каналізаційному люку ховався…

— …То їдемо чи ні?

— Зара, зажди… куди вони, суки…

— …Треба спершу машину приганяти, а потім сирену давати.

— Тоді всі, як прожектор побачать, із будинків розбігатись почнуть…

Голосно зареготали кілька голосів. А серед них же може бути й тато Антоніни Дрозд, подумалось Лідці, й сорочка відразу прилипла до спини. Він дуже легко може серед них опинитись. Ото було б йому… ото удача…

— Слухай, ця чортовина кам’яна, башта, чи що, стирчить тут як хрін, розвернутись не дає. Давно хочу сказати — посигналь нагору, щоб дали дозвіл на знесення.

Білий промінь ударив у бійниці. Лідка бачила, як розширились зіниці Максимова. І як він утиснувся в кам’яну стіну, відвертаючи обличчя від безжального світла.

— Згадаю — посигналю… Гаразд, я поїхав. У мене ще три сирени сьогодні за планом.

Прожектор зник. Зробилося темно.

Налетів вітер. У вузьких бійницях затанцювали сніжинки, холод пройшовся по всій башті, від підмурівку до бляшаної бані.

— С-с-с… Ш-ш-ш… пайок дадуть… поділишся?

— Дочекаєшся від них… Ш-ш-ш…

— Бувай…

— С-с-с…

Ревіння мотора.