РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Не чекаючи іншого запрошення, Ігор Георгійович переступив поріг. Від нього йшли запахи дорогого одеколону, нової натуральної шкіри і, здається, коньяку. Міцного, не зовсім устояного перегару.

— Ігоре, ти п’яний, — сказала Лідка, ніби ці слова могли її захистити.

Хтось із-за плеча Рисюка уважним оком окинув Лідчине житло (разом із неприбраною білизною на дивані, максимівським халатом на спинці стільця та безладом на письмовому столі). Нечутно забрався в коридор, причинив за собою двері, але не заклацнув.

— Я п’яний, — стомлено підтвердив Рисюк. — Я трагічно п’яний. Тверезим би я до тебе не приперся.

Він усівся на стілець; Лідчині думки перебували в паніці, а руки все стягували поли халата, хоча щільніше загорнутись було вже просто неможливо.

— Чому… ви… ти… не попередив? — пробурмотіла Лідка, чудово розуміючи, що до її слів найкраще підходить зараз визначення «белькотіння».

— Телеграмою? — в’їдливо поцікавився Рисюк. — У тебе ж нема телефону!

Лідка згребла все, що лежало на дивані, зіжмакала, запхала у відкриту пащу постільної шафки. Рисюк сидів, похитуючись назад-уперед; він майже не змінився зовні, але був украй, маніакально зосереджений. На краватці, трохи нижче від вузлика, виднілася свіжа плямка жиру.

Він спіймав її погляд.

— Я випив пляшку коньяку, — повідомив він уривчасто, ніби відповідаючи на непоставлене запитання.

— Я бачу, — сказала вона тихо.

— Сядь.

Вона сіла на диван. Потім підвелась:

— Я в своєму домі. Не командуй, будь ласка.

— Для тебе краще, — він примружився, — виробити однозначну реакцію на будь-які команди. Підкорення. Тоді в тебе є шанс.

Старий будильник, що служив іще Лідчиним батькам, відлічував хвилини до появи Максимова. Хвилин лишалося всього двадцять чотири. Хоча Максимов, звісно, може й спізнитись…

Та не набагато.

Рисюк знову спіймав її погляд. Посміхнувся:

— Я порушую твої плани?

— Так, — сказала вона ще тихіше.